Українська література

[Wadim]

Помітив, що ніхто, майже, не спілкується українською мовою, що вже про книги казати. Але все ж таки - якщо читаєте українську літературу, то чому надаєте перевагу?

[Табай]

Я просто в полном восторге о Лины Костенко! Пробовала перевести некоторые стихи на русский. Нет. Не то. На мой взгляд (не люблю сравнения, но это считаю уместным) Лина Костенко - в украинской поэзии - это Марина Цветаева в русской. Величины равного порядка.

[Малек]

А можно что-нить выложить?
И вообще: пороли, явки, адреса... я уже не помню даже свою школьную программу по украинской литературе... с удовольствием восполню пробел!

[РЫЖАЯ]

Я тоже люблю Лину Костенко


Не треба класти руку на плече.
Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра — звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
Він дивний звір, він любить навіть муку.
Він любить навіть відстань і розлуку.
Але не любить на плечі руки.

У цих садах, в сонатах солов'їв,
Він чує тихі кроки браконьєра.
Він пастки жде від погляду, від слів,
І цей спектакль йому вже не прем'єра.

Душі людської туго і тайго!
Це гарний звір, без нього зле живеться.
Але не треба кликати його.
Він прийде сам і вже не відсахнеться.


И даже знаю человека, который достойно ее переводит...

Зачем ты руку на плечо кладёшь? –
Ведь этот жест уместен только в танце.
Доверие – пугливый зверь, спугнёшь! –
Он любит тихий холодок дистанций.

Он любит время – плавный ток реки;
Он странный зверь – он любит даже муку,
Он любит даже бездну, и разлуку,
Но он не любит на плече руки.

И здесь, в садах, в сонатах соловьёв,
Он чутко ловит поступь браконьера,
Ждёт западни – от взглядов и от слов;
Отыгранная пьеса – не премьера...

Души людской таёжная тоска! –
Исчезнет зверь – и жизнь болит, как рана.
Его не нужно звать или искать –
Он сам придёт и больше не отпрянет.

[РЫЖАЯ]

В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов не скоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: - Люблю.

Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його, голубе...
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим не образить тебе.

А буває - спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з невідомим нікому країв...

Є для серця така покута -
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було
_____________________________

В дни, прожитые грустно и просто,
Было всё, как нетронутый снег.
Темнооким печальным гостем,
Я ждала, ты придёшь ко мне.

Запоздал ты, пришёл не скоро;
Боль терзала, и стыла кровь.
И другому в лихую пору
Отдала я свою любовь.

Я с другим в небеса взлетала,
Задыхаясь голубизной.
О тебе уже не мечтала –
Ты остался в жизни иной...

Но, бывает, замру на месте,
Простираю руки без слов,
Будто жду неведомой вести
Из каких-то далёких краёв...

Есть для сердца одно проклятье –
И беду забывать, и зло,
Но не то, что должно было статься,
Да судьбу стороной обошло.

[Малек]

Очень красиво.. правда по-украински я плохо понимаю...
а еще?

[Табай]

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила

Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші.
Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не пісня,
А квіти, кинуті тобі...

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила...

[Табай]

Я дуже тяжко Вами відболіла,
Це все було, як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,   
А розум спав, довірливий Самсон.     

Тепер пора прощатися нам: будень.
На білих вікнах змерзли мiражі.
І, як ми будем, як тепер ми будем?
Такі вже рідні і такі чужі.     

Ця казка днів, вона була недовгою,
Цей світлий сон пішов без вороття,
Це тихе сяйво над моєю долею,       
Воно лишилось на усе життя.

[Табай]

Рыжик, перевод отличный! Но. Потеряна мелодия....

[Табай]

Это вообще ШЕДЕВР!


Спини мене, отямся і отям!
Така любов буває раз в ніколи.
Вона ж промчить над зламаним життям,
За нею ж будуть бігти видноколи,
Вона ж порве нам спокій до струни,
Вона ж слова поспалює вустами!
Спини мене, спини і схамени,
Ще поки можу думати востаннє!
Ще поки можу... але вже не можу.
Настала черга й на мою зорю:
Чи біля тебе душу відморожу,
Чи біля тебе полум'ям згорю.

[Proff]

Хорошие стихи. уже ради того чтобы их понять стоит выучить язык. Как впрочем и русский. В программе школы по литературе читал Твардовского на украинском языке.  Зачем. Не хотите изучать не изучайте. Но зачем же делать пародию. Есть стихи которые не переводятся. Есть чувства которые выражаться только один раз и только той речью которая в данный момент уместнее.  Ти людина стільки разів скільки мов ти знаєш.  Поширюйте українську поезію! Заражайте гарним словом людей! Дякую.

[Табай]

Не могу остановиться


Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

[Малек]

Ааааааааааааа........... просто волшебно!!!
Здорово!
Нет, ну правда очень хорошо....

[Табай]

 
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина,—
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно — музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!

[Табай]

Все... последнее... а то понесло меня....
Кстати, не смогла купить ее собрание сочинений в Каменце. Нашла в магазине на Леси Украинки только сборник стихов украинских поэтов!

Недумано,негадано
забігла в глухомань
де сосни пахнуть ладаном
в кадильницях світань.
Де вечір пахне м'ятою,
аж холодно джмелю.
А я тебе,
а я тебе,
а я тебе
люблю!
Ловлю твое проміння
крізь музику беріз.
Люблю до оніміння,
до стогону, до сліз.
Без коньяку й шампана,
і вже без вороття,-
я п'яна, п'яна, п'яна
на все свое життя!
   

[Darth Vader]

http://mp3.music.lib.ru/mp3/g/golubenko_i/golubenko_i-nedumano_negadano-2.mp3

[РЫЖАЯ]

Рыжик, перевод отличный! Но. Потеряна мелодия....

Что не удивительно.... мы то знаем о мелодичности языка.
Что ни песня - сказка...

Как такое можно перевести?!

http://www.youtube.com/watch?v=6RZGiHohFcE

А это?

http://www.youtube.com/watch?v=bHdnvbbBGjM&feature=channel_page



И все же....

Нічого такого не сталось.
Бо хто ти для мене? Сторонній.
Життя соталось, соталось
гіркими нитками іронії.
Життя соталось, соталось.
Лишився клубочок болю.
Нічого такого не сталось.
Ти просто схожий на Долю.

__________________________

Да нет, ничего не случилось.
Ведь ты для меня – посторонний.
... А жизнь меж пальцев сочилась
Волокнами горькой иронии.
Нехитрая ткань соткалась,
Остался клубочек боли.
Да нет... Просто вдруг показалось,
Что ты был моей Судьбою...


И еще....

Так часом важко, що мені здається,
що серце в грудях вже не б'ється.
Що залишилась по мені
лиш тінь від мене на стіні.
І ця печаль, прискіплива, як слідчий.
І ця строфа, оголена, як відчай.
І дикий хміль, примерзлий до воріт.
І на криниці необбитий лід.

________________________________

Как тяжело порою мне живётся –
Так, словно сердце и не бьётся,
И от меня осталась мне
Лишь тень на каменной стене,
И оголённый нерв – строфы начало
И следствие – разбор моих печалей,
И мёрзлый хмель на краешке ворот,
И на колодце – необитый лёд...

[Табай]

"Чарiвну скрипку" мне Малинка присылала Волшебная песня!

[Малек]

А еще?

Че-то в теме про украинскую литературу одни москвичи тусуются....

[Табай]

Вот и мне хочется, чтобы наши форумчане посоветовали что-нибудь из современной украинской прозы...   

[Wadim]

Стосовно сучасних авторів, то можу порадити Люко Дашвара "Село не люди", Іздрика зьірочка, де три в одному, МАрію МАтіос.
Для любителів прози історичної, то Р.Іваничук "Бо війна війною", "Черлене вино", "Вода з каменю", Ю.Мушкетик "Смерть Сократа"...

[skarlet]

А мені подобається Любко Дереш: "Культ", "Поклоніння ящірці" та "Трохи пітьми". Особливо остання повість. Пише цікаво, оригінально, хоча дітям до 16-ти я б не рекомендувала.

[Wadim]

Погоджуюся. Дереш серед когорти сучасних письменників - один з найкращих! Наприклад, мені перестав подобатися Андрухович - зробили з нього культ, а толку? йОГО ДОНЬКА ВЖЕ ПИШЕ!!! Навіщо таке?
Зараз закоханий в твори недавно померлого П.Загребельного!

[Graf]

ОКСАНА ЗАБУЖКО: После 40 – просто супер!
Текст Ирины Панченко Фото Романа Пашковского

Отправляясь на интервью с писательницей Оксаной Забужко, я составила цепь из вопросов-звеньев, не позволяющих в случае неудобства элегантно выкрутиться.
Я – ее землячка (но она об этом не знает), поэтому я обладаю неким проявителем из имен и деталей, которых не может знать журналист, пишущий о литературном процессе. Прежде всего хотелось увидеть ее реакцию в ситуации абсолютной спонтанности. Я признательна Оксане Забужко за удовольствие от нашей беседы.
Ее речь – сочная, емкая, будоражащая, словно электрический разряд, – просто мурашки по коже. Но в большей степени я признательна ей за урок искренности и достоинства, составляющих ценность  не вымышленной человеческой жизни, а настоящей.

– На ваш взгляд, каким образом власть и интеллектуалы должны взаимодействовать?
– Вы сразу о грустном... Начинать, наверное, надо с Платона: реальная власть – это, говоря современным языком, деньги плюс знания. Только так. А мы от 90-х и до сегодня имеем, увы, сплошную монетаризацию сознания, основанную на наивной вере нищих в то, что якобы деньги могут все. Одно дело, когда первичное накопление капитала и зарождение буржуазии происходит в период позднего Средневековья – существует еще всецелая оглядка на Бога, на аристократию, от которой буржуазия наследует философию денег. Здесь я отсылаю к моей Notre Dame d'Ukraine, где весь этот набор ценностей продемонстрирован на умирающей украинской шляхте второй половины XIX века – инициаторе проекта «страна». У Томази ди Лампедузы по этому поводу есть формула: для обретения истинной элегантности нужно, чтобы как минимум в трех поколениях генетической памяти люди, достигая значительного достатка, трижды его теряли. И лишь после этого в человеке появляется подлинная свобода в отношении к материальным ценностям. Понимание: что тебе дается – это не на века. Это приходит и уходит, в любой момент может быть отобрано, как и пришло к тебе из ниоткуда. И вот эта легкость, божественная аристократическая легкость в отношении к материальному – она как раз и отличает истинно богатых людей. А класс новоукраинских богатеев появился из всеобщего колхоза, голодного и унизительного совка, откуда все мечтали вырваться. Их наконец выпустили на это поле чудес, с роящейся сверхмощью денежных потоков и с этими, казалось бы, всесильными деньжищами, но они так и остались бедными людьми: бедняки с деньгами. В результате – ни подлинной свободы, ни ответственной власти, потому что капитал упал на рабство. Однажды, когда я пыталась наладить диалог, как вы говорите, «интеллектуала» и «власти», с одним парламентарием, он гордо изрек убийственную фразу: «Для меня в Украине нет авторитетов». Конец связи. Человек не знает истории своей страны, не знает ее культуры, он знает одно: у него есть деньги. Глобальный мировой кризис демонстрирует, что монетарная философия, согласно которой якобы деньги делают историю, себя полностью исчерпала.
– Было ли у вас искушение переехать жить за границу и при каких условиях вы бы это сделали?
– Ни при каких. Писатель не может эмигрировать из языка. По крайней мере, никому это не пошло на пользу – ни Набокову, ни Джозефу Конраду, а Бродский американского периода – в первую очередь англо-язычный эссеист. Если бы я была музыкантом или режиссером, возможно, задумалась над ответом, но поскольку судьба распорядилась так, что я писатель, ответ однозначен – нет. Несмотря на все горькие размышления, вложенные мною в уста героини «Полевых исследований», мол, что тебя ждет в Украине, это же Хронос, пожирающий своих детей, и так далее... Для меня эмиграция из языка невозможна. Язык не транспортируется.

– Вам не хотелось написать мужскую версию «Полевых исследований украинского секса»?
– Их и до меня написано достаточно – если сравнить тысячелетия литературы, описывающей мужской опыт, и каких-нибудь пару столетий, описывающих женский. Для Украины это всего полтораста лет, если считать от Марка Вовчка. Мне незачем идти на вытоптанное поле, если свое, женское, еще непаханное.
– Как, кстати, сложилась судьба мужчины, который прочитывается в персонаже «Полевых исследований»? Каковы ваши нынешние отношения с ним?
– Да я понятия не имею, как сложилась его судьба, – пусть это и звучит цинично. Вы не представляете, скольких кандидатов в прототипы пытались подставить под этот образ. Очень уж он узнаваем получился для многих тысяч женщин, причем во всех странах, где роман был переведен.
– Я имею в виду вполне определенного луцкого художника Мыколу Кумановского. Представляли ли вы себе, какое влияние на его семью и социальные связи может оказать ваша книга?
– А что, была семья? Мне было сказано, что разведен, отношения поддерживает только с сыном.
– В то время Наталка Кумановская была вовсе не бывшей. И представьте: в один момент на улице ее вдруг стали встречать какими-то чересчур пристальными взглядами. Характерные перешептывания за спиной и едкий хохоток, приблизительно месяц или два, пока кто-то не сказал, что, мол, об отношениях с твоим мужем целый роман вышел.
– Боже, какой ужас... Я и подумать не могла, что такое возможно... А что теперь? И откуда вы знаете об этом?
– Наталка Кумановская – моя подруга, в определенном смысле учитель. Узнав обо всем последней, она прочла книгу и подала на развод. Многие думали, не решится. Было тяжело, прежде всего морально. У всех на виду, на слуху, небольшой провинциальный город...
– Безумие какое-то... Хотя, может, и к лучшему? То, что в итоге моя книга стала последней каплей, а ей удалось освободиться от этого мрака нескончаемой лжи и унижений... Обывательские пересуды, можно только представить... Жуть! Передайте, что я сожалею и сочувствую тому, что ей пришлось вытерпеть. Ее бывший муж замечательно сыграл для меня роль «натурщика», но почти треть романа была написана задолго до знакомства с ним. Та встреча дала лишь сюжетный ход, так сказать, навела недостающую резкость.

– А вне этой истории вы поддерживаете связь с городом детства – Луцком?
– Ну что меня может связывать? Меня увезли оттуда семилетней девочкой при обстоятельствах, о которых страшно вспомнить. Только теперь я узнала, что в послесловии к книге одного очень талантливого поэта-диссидента, человека трагической судьбы...
– ...Константина Шишко?
– Совершенно верно, Шишко. В посмертную книгу его стихов издатель имел подлость включить комментарий какого-то бывшего инструктора обкома компартии, который вместо покаяния осмелился бросать грязь на память моего отца, намекая, будто Стефан Забужко мог быть стукачом в деле луцких диссидентов Иващенко – Мороза! Отцу тогда КГБ очень хотел пришить статус не свидетеля, а обвиняемого, но не вышло. У него за плечами уже был опыт противостояния системе: шестилетняя, еще сталинская, ссылка в Читинскую область по решению ОСО, с последующей хрущевской реабилитацией. Когда в 1965 году принялись шить новое дело, он просто не дал себя спровоцировать и все отрицал. К счастью, почти весь самиздат, который был у нас в доме, за неделю до обыска «уехал» в Киев. Поэтому у нас дома ничего крамольного, по тогдашним понятиям, не нашли, был лишь один микрофильм, который мама несколько часов прятала в лифчике, пока квартиру переворачивали вверх дном шестеро мужиков, потом попросилась в туалет и изорвала его в клочки. Пришить что-либо без доказательств было трудно, если допрашиваемый отказывался, как это у них называлось, сотрудничать со следствием.
– Расскажите, как вам удалось перебраться в Киев.
– Только чтобы бежать из Луцка, родителям понадобилось два года. Отец, уволенный из института, уехал в Киев, жил по квартирам у друзей, а мама оставалась со мной в Луцке как якобы брошенная жена. Каково ей было тогда... Вчерашние приятели, издалека завидев, перебегали на другую сторону улицы. Выехать удалось путем тайно организованного неравного обмена квартиры на комнату в хрущевской коммуналке в Киеве, где на кухне в шесть метров – 12 человек, из них семеро – дети. Но вскоре нам предъявили обвинение в незаконном обмене, пять лет судов, жесточайшего прессинга, угрожали выселением за 101-й километр. Отца, опять уволенного, нигде не берут на работу, диссертация, готовая к защите, вдруг «снята с очереди». Арест за тунеядство, под окнами черный «воронок», мне 13, мы с мамой в отделении, пытаемся узнать, где наш папа, а нам отвечают: «Может, уже на Сахалине». Впоследствии он принудительно был устроен вахтером на завод «Большевик», дальше – болезнь и смерть. Типичная судьба украинского интеллигента своего времени. Об этом сегодня предпочитают не говорить – после того как в 1990–91-м КГБ УССР уничтожил практически все архивы по брежневским десятилетиям. В том числе и четыре тома дела на моего отца: до самой своей кончины он оставался под надзором КГБ. Никак они ему не могли простить – вот и сегодня, тридцать лет спустя, дерьмом на могилу швырнуть пытаются! – что не сломали, что он от них ушел – даром что в смерть. «Чистеньким хотите уйти? Не уйдете», – повторяли ему на допросах. К счастью, кое-какие документы все же сохранились, работая над «Музеєм покинутих секретів», мне удалось их добыть. Увлекательнейшее чтиво, доложу вам!
– Не хотите написать об этом роман?
– Тема, как вы понимаете, огромная и неисследованная, так что не роман, скорее – биография поколения на фоне событий жизни моей семьи. Уникальность отцовской истории в том, что он все же выиграл у КГБ, хотя они пытались достать его всю жизнь. То, что органы знали все, это советский миф. Такой же бардак там был, как и везде в СССР. Конечно, трудно было выдержать мощное давление целого государства. Мама говорит: двадцать лет жизни ушло на то, чтобы просто не свихнуться. Трудно, но все-таки возможно, я – тому живое доказательство. У нас этим периодом ведь никто не занимается, а когда свято место пустует, на него приходят мародеры, и та же братия, которая это творила, теперь издает стихи Шишко, и он остается зависимым от них даже после смерти. Написать об этом времени – долг, который я еще не выполнила. Некоторые представители старшего поколения начали писать мемуары, но скорее в качестве самооправдания: обласканные, а потом ограниченные в номенклатурных привилегиях, люди считают себя «диссидентами». А настоящие жертвы уходят из жизни. Не оставив свидетельств.
– Действительно сложная и обширная тема – изломанные жизни нескольких поколений. Но давайте о вас поговорим. Женщина-интеллектуал – могут ли быть комфортными для нее отношения с мужчиной, уступающим ей в интеллекте?
– Ни одна умная женщина не сможет жить с глупым мужчиной. Точка. Другое дело, что интеллектуалка прежде всего ассоциируется с количеством прочитанных книг. Но интеллект ведь измеряется не только ими. Существует и другой уровень понимания и восприятия – более тонкий, интуитивный, не измеряемый линейной схемой. Я никогда не была, включая один официальный брак и два гражданских, в партнерстве с мужчиной, которого не считала в чем-то лучше себя, – и отнюдь не в количестве прочитанных книг. В другом мы ищем тот духовный витамин, которого недостает в структуре собственной личности.

– Когда я звонила вам в первый раз, мне ответил мужской голос. Кто он?
– Он – художник. Наши отношения длятся почти десять лет, он – и мой первый читатель, первый неофициальный рецензент моих книг, по крайней мере, вынужденно несет на себе этот груз (смеется). Я очень доверяю его всегда безошибочной реакции на малейший фальшивый звук. Например, когда в «Музеї покинутих секретів» я поначалу написала, что у секретарши Адриана кривые ноги, он отреагировал мгновенно: «Не возьмет такой мужчина на работу секретаршу с кривыми ногами!» Пришлось исправить.
– Считается, что главное предназначение женщины – материнство. Как вы к этому относитесь? И нужен ли, по-вашему, брак современной женщине?
– В полноценной жизни, как сказал Гете, должно быть все. Я считаю, что брак – оптимальная форма построенного на любви партнерства мужчины и женщины и нужен в равной степени как женщине, так и мужчине. А вот с детьми сложнее. Я как-то проскочила тот возраст, когда рожаешь, еще плохо соображая, что делаешь и какую страшную ответственность за судьбу произведенного на свет человека на себя берешь. А потом, чем больше осознавала меру этой ответственности, тем в больший ужас приходила: нет, это не по мне! Если бы я стала матерью, у меня была бы совсем другая биография. Я сделала выбор в пользу других форм человеческой реализации. А ведь, кстати, скольким детям приходится платить за мамину нереализованность?! Говорить, будто предназначение женщины в материнстве, то же самое, что сказать: главное предназначение мужчины – в отцовстве. Но так ведь никто не говорит, да? По-моему, предназначение всякого человека – мужчины ли, женщины – это оставить после себя мир хоть чуточку лучшим, чем ты его застал. Сдать его будущему, так сказать, в другом виде. Что я по мере сил и стараюсь исполнять.
– Другой возраст ставит другие вопросы. Довольна ли Оксана Забужко своими ответами?
– После сорока – просто супер! Мне намного легче стало – во всех смыслах. Не сочтите за скрытую рекламу ее косметики, но я согласна со словами Мери Кей: от 20 до 40 женщине требуется привлекательность, от 40 до 60 – личность, а от 60 – наличность. После 40 как раз и приходится пожинать первые плоды того, что называется личностью. Ты, к счастью, уже не обязана постоянно доказывать, что не дура, ведь когда ты молода и привлекательна, то, будь хоть семи пядей во лбу, тебя все равно не воспринимают всерьез. А после 40 тебя начинают уже не только видеть, но и слышать.
http://www.pl.com.ua/?pid=49&artid=12009

[Graf]

Стосовно сучасних авторів, то можу порадити ... Іздрика...

+100
..."Я замовляю спокій, я замовляю тишу. // Я перерізаю кабелі телебачення й перекриваю канали телепортації. // Я підсмажую мобілку в мікрохвильовці. Я не хвилююся. // Мої наміри – макро. Мої маркери – з кров'ю. Моя кров – ефір"... Ці рядки написав поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту "Четвер" Юрко Іздрик.

Юрко Іздрик (народився 16 серпня 1962, Калуш, Івано-Франківська область, УРСР) - український прозаїк і поет, автор концептуального журнального проекту «Четвер». Живе і працює у Львові. Автор повесті «Острів Крк» (1994), поетичної збірки «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1996, 1997), «Подвійний Леон» (2000) і «АМтм» (2004), збірки есе «Флешка» (2007), низки повістей, розповідей, статей після культурології і літературознавства. Іздрик один з представників «станіславського феномену». Співробітничав з газетою «День». Член Асоціації українських письменників.
Збірка "Таке" Юрка Іздрика стала переможцем конкурсу Книга Року (2009) Бі-Бі-Сі. Автор книжки отримав премію в 1000 фунтів стерлінгів.

У випущеній 2009 року харківським видавництвом «Клуб сімейного дозвілля» книзі «3:1» зібрано три знакові романи Іздрика: «Острів КРК», «Воццек», «Подвійний Леон»

Працював інженером. У 1989 заснував журнал «Четвер», який з 1992 року редагує разом з Юрієм Андруховічем.

Активно включився в художнє життя в кінці 1980-х. Брав участь в багатьох виставках і акціях, працював над оформленням книжок і журналів, записував музику. У той же час з`явилися перші публікації - цикл розповідей «Остання війна» і поетичний цикл «Десять віршів про Батьківщину». Пізніше публікувалося у варшавському журналі твір «Відрижка». Знайомство з письменником Юрієм Андруховічем, а також об`єднання довкола журналу «Четвер» молодих івано-франковських авторів виявилося важливим чинником у формуванні Іздрика як письменника. Результатом був вихід з «контркультурного підпілля» і перша «легітимна» публікація в журналі «Сучасність» повесті «Острів Крк». Повість була позитивно оцінена критикою і з часом з`явилася в польському перекладіі в «Lіteratura na Swіecіe».

Сучасний гуру

Коли ми нарешті зібралися з Юрком Іздриком порозмовляти за життя, знайомі зупинили його, щоб подарувати тортик.

З цим тортиком він і прийшов на інтерв'ю.

- Любите солодке?

- Боже збав, ви шо, зовсім не люблю. Носять, бо хочуть зробити приємне!

- А від чого буває приємно?

- Насправді, від купи речей, але зараз особливо від того, що треба їздити на репетиції до "Перкалаби". Відчуваю себе, як учень перед академконцертом - всю ніч перед концертом прокручуєш в голові мелодію, яку будеш грати. Приємне робить хороша книжка, хороше кіно, а перед усім - люди.

- Від якої з останніх книжок було приємно?

- Це не снобізм і не поза, але я страшенно змучився від української літератури, від необхідності читати рукописи, короче кажучи, українська література мені уже ось тут сидить. Але біда в тому, що я взагалі втратив здатність читати так інтенсивно, як раніше.

Якщо казати про останню прочитану книгу, то це Адольфич "Огнєнноє погрєбєніє" - офігєнна стилістика і взагалі супер. А так я перечитую Пєлєвіна і Набокова, по п'ятдесят, по сімдесят разів, і щоразу відкриваю для себе щось нове.

Цього читання мені вистачає по декілька сторінок денно, і потреба в літературі цим вичерпується. Все решта - це радше книги, які мені радять почитати друзі.

- А що думаєте про Сорокіна?

- Сорокін мені страшенно імпонує як постать, як особа. Він надзвичайний стиліст, майстерний. Ну, людина, яка змогла імітувати стиль Андрія Платонова, звичайно, має безбережний літературний талант! Але Сорокін це не моя література.

От Пєлєвін - я зараз будь-яку його книгу відкриваю, і це для мене, як листування з братом. Коли я тільки з ним познайомився, то чітко поділяв - от в нього є кращі речі, є гірші. Зараз мені байдуже.

- В житті з Пєлєвіним зустрічалися?

- Ні, з Пєлєвіним я не знайомий особисто. Познайомитися з Пєлєвіним - я достатньо доросла людина, щоб розуміти: такі речі зазвичай закінчується розчаруванням. Того образу Пєлєвіна, який я собі вигадав, мені цілком достатньо, мені з ним комфортно.

Автор, який вгадується за творами, дуже рідко відповідає реальності. Я навіть маю для себе такий критерій: якщо людина цікавіша, ніж її твори, це ознака, що він не дуже добрий письменник, або ще не до кінця розкрився.

Якщо він вміє ще ходити по канаті або стрибати через вогнище, то значить він щось не дописав! Письменник має реалізовуватися через свої твори.

- Українські письменники, які пишуть російською, - на вашу думку, і яка їх доля?

- Ще кілька років тому я думав про те, що українські автори, які пишуть російською, не мають шансу, бо вони не можуть витримати конкуренції з російською літературою. На щастя, виявилося, що це не так.

Інша справа, що той же Адольфич уже пише безпосередньо для російських видавництв, безпосередньо на замовлення телеканалу - романи у вигляді кіносценарію. Міхаіл Єлізаров, який з України виїхав і зробив кар'єру в Москві, його теж я вважаю українським письменником. Ми ж вважаємо Гоголя українським письменником.

- Ви зараз підняли проблему відтоку українських літераторів до Росії...

- Російська література - це є цілісна література, там майже всі ніші заповнені. Пхатися, знайти свою нішу, набагато складніше, ніж в Україні, де набагато легше знайти собі місце. От покійний Василь Кожелянко творив українську антиутопію - це був жанр, незаповнений ніким.

З іншого боку, в Україні важче, бо в нас нема традицій. По суті, модерна література вся була погублена - розстріляне Відродження, все таке, але зараз Житомирська школа, я маю на увазі Уляненко, Пашковського, Медведя - вони заповнюють нішу модернізму, вони пишуть таку джойсівську літературу. Неважливо, на топі вона зараз чи ні.

- Схід і захід більше різні, ніж разом?

- З українізацією кінематографу, з мовним поділом, на якому здебільшого акцентуються політики - з цим всім я не бачу мовної проблеми. Якось там іде ця українізація через задницю, але вона йде.
Єдине, що всім треба навчитися - і російськомовним українцям, і україномовним, жити зі своєю родинною пам'яттю, бо в кожного вона є.

Я, наприклад, нащадок греко-католицького священика, який відсидів дванадцять років на Воркуті, бла-бла-бла родини були репресовані. Але ми зараз всі живі, і якщо в мене колега, дід якого був чекістом, нам тільки з ним треба навчитися жити разом.

- Від побутових жартів "москалі"-"хохли" ми далеко не пішли.

- Є таке поняття "національна еліта". На жаль, в нас немає самої національної еліти, але є поняття. Але блін! Це ж така країна офігенна, що йоханийбабай! Треба ж це якось розуміти. І той же Сорокін, якого на Львівському форумі посадили говорити про Росію, не має відповідати за Путіна і Мєдвєдєва. Його й так переслідували за порнографію, щось там ще.

В жодний спосіб не можна іронізувати над віросповіданням людини, над мовою та національністю. Тому що це складові самоідентифікації. Ти ж не можеш копати самоідентифікацію людини, вона не піде на діалог.

- Ви читаєте російською і перекладали твори російських письменників. Звідки взагалі її знаєте?

- Я погано вже знаю російську. Коли працював інженером та їздив по відрядженнях, тоді ситуація була інакша. Мені важко говорити російською. В мене був такий дуже показовий прокол. Подзвонили мені з Москви, з журналу "Дружба народів", хотіли опублікувати якусь там мою повістину, і спитали, чи не маю на оці якогось перекладача.

Я так з дуру, з якоїсь дитячості, сказав - та шо ж я, сам не перекладу! Ну і шо називається - "всрався"! Я думав, що я зам зумію перекласти, але - нейтів-спікер має бути перекладачем.

- Складається враження, що література на заході України найбільш інтенсивна.

- Я не дуже орієнтуюся в цій ситуації, але єдине, що для мене очевидно - література в Україні залишається такою модною штукою, що я просто в шоці!

Мені це все дуже подобається. Виникнення блогосфери теж зіграло на позитив для починаючих письменників. Дас іст фантастіш. Багато людей туди йдуть, щоб бути обсірачами і реакція на написане набагато агресивніша, ніж на друковане. Але це все хвороба росту.

І це теж іде на користь, бо залишаються тільки ті, хто має необхідність писати, хто б там що не казав. Ті, хто мають таку потребу, вони рано чи пізно вигребуть.

- Як вам живеться зі статусом сучасного "гуру"?

- Та то умовно! Коли я перебрався нарешті з Калуша до Львова, працював у Мистецькому об'єднанні "Дзига", "Четвер", який видався в "Кальваріїї", був єдиним місцем для всіх молодих письменників. Ну, я їх і друкував. Це був такий період. Але то невдячне заняття.

Щоб знайти одного Дереша, треба прочитати дев'яносто дев'ять такої фігні... Потім настав такий період застою. Думаєш, що уже молоді все це діло похєріли, пішли в бізнес. А от і ні - проходить п'ять років, і така активність.

Все це пов'язане з п'ятирічними академічними циклами. Зараз я почуваю в собі потенцію писати зовсім по-іншому. Автопсихотерапія - це я вже покінчив, все виписав. Тепер можу писати, а можу й не писати. Я якось перестав слідкувати за рейтингом і кількістю публікацій, як нормальний письменник.

Можна робити "Четвер", а можна віддати комусь, і хтось зробить це кльово. Бо якби то не було, але 17 років одна людина робить журнал, це ж все засновано на індивідуальних суб'єктивних смаках.

- Ви весною на презентації журналів пороздавали журналістам сосиски, згодом, акомпануючи на літературних читання, просто опускали долоні на клавіші. Редакторка часопису "Чума" Віка Кириченко сказала мені: Ну, хто в нас, крім Іздрика, може таке собі дозволити?!


- Та я б і там, на презентації, зіграв, але мені не дозволили сідати за інструмент, сказали, що то музейний експонат. А що було робити? Володимир Єшкілєв попривозив якихось дєвочєк, а я був там причепи-кобилі-хвіст!

Довелося хоч сардельки журналістам пороздавати - якось рятувати ситуацію. А Віка молодець, що намагається робити журнал, дай їй, Боже, для цього достатньо сил та розуму. Всі, хто щось робить, вже заслуговують вдячності і похвали.

Як я або хтось може судити? Це ж все суб'єктивно. Чим більше людей буде щось намагатися робити, тим цікавіше нам буде жити. Я так думаю.

- Ви абсолютно не цікавитесь політикою?

- Так - "о". Абсолютно. Поет з Івано-Франківська Ярослав Довган колись написав такий віршик, який повністю відображає моє ставлення до політики:

"Не від того, я помру, що на світі буде война,
А від того, що вона мого вірша не достойна!"

[Graf]

Переможцями конкурсу Краща українська книга стали 900-сторінковий роман найяскравішої вітчизняної письменниці Оксани Забужко і книга Олеся Ільченка про найвідомішого київського архітектора Владислава Городецького.

Вже другий рік поспіль читачі та журі літературного конкурсу Корреспондента поділяють переможців за гендерною ознакою. Так, номінація Документалістика, що представляє твори нехудожніх жанрів, знову окупована чоловіками, а Белетристика, що представляє романи, оповідання й повісті, - прекрасною статтю.

При цьому твір Олеся Ільченка Місто з химерами - біографічний роман про відомого київського архітектора початку ХХ століття Владислава Городецького - художня проза. Однак автору, що ґрунтовно відпрацював архівні та історичні матеріали, вдалося настільки правдоподібно відтворити життя міста тих років, що багато читачів визнали роман документальним. Корреспондент не став сперечатися - Місту з химерами дісталося перше місце в номінації Документалістика.

На другій позиції - дебютна книга Максима Кідрука Мексиканські хроніки, в якій він захоплююче і з гумором описав свою подорож дикуном до Мексики. Втім, головна ідея цього пригодницького тексту цілком серйозна: мрійте, дерзайте, і ваші бажання, навіть які здаються неймовірними, обов'язково здійсняться.

Третє місце посіла збірка есеїв Флешка-2gb Юрія Іздрика, літератора, перекладача, художника, музиканта і духовного соратника Юрія Андруховича, - вони разом стартували в літературі.

Однак письменниці, які монополізували нібито "несерйозну" номінацію Белетристика, за ґрунтовністю творів і порушеними у них питаннями нітрохи не поступаються, а іноді і залишають позаду чоловіків-переможців.

Так, на першому місці розмістився майже 900-сторінковий роман-епопея, результат семирічної роботи Оксани Забужко Музей покинутих секретів - практично історія України ХХ століття, викладена в біографіях кількох поколінь.

На другому місці - книга Марії Матіос Чотири пори життя, в якій вона міркує про те, як з роками змінюється світосприйняття жінки, її думки і почуття.

Замикає трійку переможців Ірен Роздобудько із збіркою філософськи-психологічних оповідань Гра в пацьорки.

Ці книги відображають нинішні літературні симпатії українців, оскільки обійшли своїх суперників ще на першому етапі конкурсу - в читацькому голосуванні, яке проходило з 1 березня по 1 липня, і потрапили у ТОП-5 кожної з номінацій. При цьому журі, яке визначило переможців з лідерів читацького голосування на другому етапі, відзначило, що в цьому році глас народу, як ніколи, збігся з особистими смаками і пристрастями професіоналів.

[Graf]

А мені подобається Любко Дереш: "Культ", "Поклоніння ящірці" та "Трохи пітьми". Особливо остання повість. Пише цікаво, оригінально, хоча дітям до 16-ти я б не рекомендувала.

Лю́бко Де́реш (повне ім'я: Любоми́р Миросла́вович Де́реш; 3 липня 1984) — сучасний український письменник.
Вчився у середній школі № 2 м. Пустомити, потім закінчив Львівський фізико-математичний ліцей та економічний факультет Львівського університету (спеціальність «Облік і аудит»).

Перша публікація — роман «Культ» у часописі «Четвер» (2002) (у 18 років). Потім вийшли романи «Поклоніння ящірці» (2002 (написаний раніше, ніж «Культ», але вийшов після нього), «Архе» (2005), «Намір!» (2006), «Трохи пітьми» (2007).

Його твори перекладені кількома європейськими мовами (німецька, польська, італійська, сербська тощо); роман «Культ» був представлений на Лейпцизькому книжковому ярмарку 2005 року. У 2009 році роман Дереша «Культ» видано французькою у видавництві «Сток».

Любко Дереш — один із найвідоміших сучасних українських авторів. Головні герої його творів — підлітки та цікаві історії з їхнього життя. Автор намагається правдиво показати життя героїв, тому у творах використовує розповсюджений сучасний сленг та лайливі слова. У деяких уривках сюжет містить містичні елементи і враження підлітків, які перебували під впливом галюциногенних препаратів.

Любко Дереш: Я людина егоїстична, аморальна і цинічна

Я людина інтуїтивного складу розуму і в мене є глибоке переконання, що найближчим часом система в країні поміняється, докорінно. Я впевнений, що нашому президенту недовге політичне життя світить... Господи, помилуй. Надто вже контрастне оточення у президента

- Любку, багато хто знає про Вас як про успішного українського письменника. Сам Любко розуміє, що він - феномен? Чи для нього це просто гра, яка може закінчитися, і він може зайнятися чимось поза літературою?

- Таке усвідомлення приходить поступово. Я відрефлексовую, що цей феномен існує по реакції та рецепції інших. Коли я беру участь у літературних фестивалях чи у якихось читаннях, коли я читаю якісь відгуки, щось таке тьмяне починає проступати... А коли мені ставиться таке запитання, то до мене приходить наступний елемент розуміння себе. Розуміння повинно приходити поволі, так, аби я встигав його опанувати.

- Втім, Ви нарешті можете констатувати, що позбулися ярлику "вундерЛюбко"? Але натомість отримали називання "культовий". Як Ви до цього ставитеся?

- А ще більше як згадати "культове" видавництво "Кальварія", так? (одна з книжок Любка Дереша, надрукована видавництвом "Кальварія", називалась "Культ" - УП). Я гадаю, що дуже багато читачів щиро здивувалися б з моїх думок з приводу слова "культовий". Їх би спантеличило, що мої думки далекі від цього.

Моя реальність відбувається "тут і зараз", це мій культ. Я надзвичайно мало думаю про те, яким є моє майбутнє. Тому що його немає. Я не називаю себе жодними конкретними словами, не визначаю себе функціонально - ким я там буду. Скоріше, я шукаю якесь відчуття всередині себе... Емоційно.

Емоції не лягають в проекти майбутнього, вони завжди тут і зараз. Шукаю стану, в якому почувався б комфортно. Шукаю ситуації, в якій мені би не довелося переступати через певні відчуття себе.

- Але Ви все ж згадали про свого читача. Як Ви ідентифікуєте свого читача. Коли звертаєтесь до нього: перед тим, як починаєте писати, чи у процесі писання?

- Взагалі діалог з читачем натепер зазнав сильних змін і став значно менш зрозумілим для мене. Напевне, для читача це буде дзеркально. Особливо в останній книжці (йдеться про роман "Як стати Богом і не заплакати" - УП). Останній роман, що я написав, найбільший з тих, що уже написані. Якщо міряти кілобайтами. Він фундаментальний, повільний, монолітний. Однак коли я написав його, я дуже сильно "фрустранув".

У мене зникло внутрішнє мірило. Щезла та штука, за якою раніше я оцінював, чи добре те, що я написав, чи погане воно, і, відповідно, як мені до цього ставитися. Роман справив на мене трансформуючу дію. В якомусь значенні я помер сам для себе як письменник. Я не знаю, як краще це пояснити, однак це дуже схоже на правду.

"Я вірю, що Україна може знайти свій проект ..."

- Яким є Ваше ставлення до певної "приреченості" в українській культурі, мові, літературі. До відчуття, що на Україну навіюється завжди якесь "нудьгування". Мовляв, все у нас погано, ми йдемо до кінця, нас мучили в минулому, ми чекаємо, що нас будуть мучити в майбутньому. Чи можна це змінити, і чи потрібно це взагалі міняти?

- Я як людина, яка постійно має справу зі словом, притримуюся доволі радикальних поглядів щодо цього. Для мене слово - і взагалі говоріння - це є формотворчий процес. Тобто, що ми промовляємо, - те і стається.

Перш, ніж ми щось проговорюємо, існує ситуація невизначеності. Чим більше ми говоримо про те, що все погано, тим більше віднаходимо доказів того, що це дійсно так. І навпаки, ми можемо запустити зворотній процес, просто силою говоріння. І в цьому я бачу вихід із будь-якої кризи. Коли ми починаємо помічати всі позитивні тенденції, ми починаємо формувати позитивний процес, який нас влаштовує і виштовхує у позитив.

Скептик може стати у позу і зауважити, що ми насправді тільки створюємо видимість, що ми не формуємо, а займаємось самонавіюванням. Це тому, що для скептика світ уже створений, а для мене як літератора він твориться в момент взаємодії. Різні світи, різні онтології. Різні можливості.

- Чи є відчуття відповідальності за своє слово? Ви усвідомлюєте, що справляєте соціальний, моральний, психологічний вплив?

- Так, і попередні мої твори дали мені це сповна відчути. Дали зрозуміти, що треба відповідати за базар. І навіть не "треба", а просто доводиться.

- Існує таке поняття "тривога впливу" (anxiety of influence - термін Гарольда Блума). Хто для Вас ці "потривожники", якщо вони є? Чи Ви справді боїтеся їх, чи вважаєте їх за майстрів?

- Тобто, я би назвав це так: кому би я хотів сподобатися?

- Саме так.

- Є кілька письменників, думка яких для мене є значущою. Це Юрко Іздрик, наприклад... Це може бути Юрко Покальчук. Покальчук був для мене знаковою людиною.

Чому їх думка для мене має значення? Тому що вони - це певні титани духу. Вони змогли не просто комерційно облаштуватися, але й зробити певні внутрішні кроки. І змогли зайняти певну внутрішню позицію по відношенню до того, що вони пишуть, по відношенню до світу. Йдеться про здатність говорити і не боятися за сказане. Не боятися наслідків. Я і люблю, і боюся цих письменників.

Ще одна з моїх тривог - це в'їдливі критики, які є справді хорошими, і вміють аргументовано показати, чому ця книжка є нікчемною.

- Ви їм вірите?

- Я вразливий до логічних пояснень. Логіка - моя слабка функція. Через неї на мене можна здійснювати часом гіпнотичний вплив. Тому я намагаюся розвивати логічне мислення, аби хоч якось відстрілювати ситуації, коли починаю впадати в такий гіпноз.

З іншого боку, я зустрічав небагато критики, яка змилосердилась до того, щоб справді розглянути роман і проаналізувати його сильні й слабкі сторони, вичленити якусь ідею і взагалі її осмислити.

- А яка роль російської в цьому процесі? Адже багато хто вважає, що російська мова - ворог української.

- Я вважаю, що саме "розмовляння" на тему ворогів мови уже є запорукою її знищення. Якщо це не озвучується таким способом, то відповідно, й не формується такої реальності. І тоді мови абсолютно природно співіснують.

- Тобто статус другої державної мови для російської не принесе нічого поганого?

- Ні. Це вже інше питання. Якщо ми говоримо про статус російської мови як державної, то стає незрозумілим, що ми маємо на увазі під українською ідентичністю. Коли ми кажемо "Україна", що ми маємо на увазі? Ми можемо написати слово "Україна" українською, а тоді через російську літеру "и" і це буде "Украина". Так розмивається саме розуміння, що таке та Україна.

Власне, для мене Україна і українська ідентичність - це і є українська мова. Це є безумовно. Тобто поки існують носії української мови, існує Україна як така.

- Чи бачили Ви на YouTube ролик з Іриною Фаріон про "Альону, яка має виїжджати до Московії"? Що Ви думаєте з приводу цієї історії?

- Так, це вже інша крайність. Це божевілля. Тим не менше, мова визначає свідомість людини. І чим більше людей говорять однаковою мовою, тим більше людей однаково мислять. Це означає, що вони можуть дійти до якоїсь спільної думки.

- А якими мовами Ви володієте, крім української?

- Крім російської, це ще польська, англійська. Хоча я вважаю, що найкращі переклади моїх текстів зроблені німецькою.

- А чи може Україна між цими двома шляхами знайти свій, чи вона вимушена буде підкоритися одному з них?

- Я щиро вірю, що Україна має знайти свій власний проект саме в ціннісному плані. Той проект, який зможе вивести її на позицію, де вона не буде залежною ні від європейської, ні від іншої платформи.

Я за те, аби Україна віднайшла свою онтологію, віднайшла в собі джерело нескінченного бажання до розвитку.

- Ви багато подорожуєте. Чим різняться українці Вашого покоління від тих, що були побачені в інших світах?

- Мені доводилося їздити крім Європи й на Схід, у Росію, Киргизстан, доводилося бувати на Півдні, в Індії. Потроху також спілкувався з американською молоддю. Я вважаю, що українці та росіяни - це люди, готові віддати своє життя певній ідеології, що я, в свою чергу, дуже мало бачив десь за кордоном.

З одного боку, це можна пояснити тим, що наші батьки постійно існували в якійсь ідеології, були прихильниками чогось. І потрібно заповнювати цю нішу якоюсь новою ідеологією. Це нездатність жити просто для себе.

Але я волію дивитися на це з іншої точки зору. В цих людей присутній дух як внутрішня сила. Дух нічим не обумовлений, але він веде їх. І цей дух цікавиться в першу чергу фундаментальними речами, вирішальними речами. Тими, що визначають всесвіт, визначають, куди рухатися, скільки ще шляху лишилося.

Мені здається, що Україна та Росія - принаймні ті люди, яких бачив я, це країни шляху. Це люди, які ідуть. Куди? Не ясно. Але йдуть. Тому, коли у них забрати ціль - куди б вони не йшли - вони починають дуже сильно фруструвати. Європейці відмовились від ходіння, вони вже "прийшли", і мають через це велику внутрішню муку.

- Яке призначення Вашого покоління, яким має стати його маніфест? Що чекає на нього?

- Чекає сильне перегрупування. Я думаю, що в найближчі 20-30 років будуть дуже сильні соціальні процеси. Вони уже відбуваються. По-перше, за рахунок інтернету. Але поки що інтернет з його соціальними мережами зробив лише комунікаційну революцію.

Спочатку зростає кількість інформації, потім кількість дії. За останні роки відбулося значне накопичення інформації. А далі ця інформація повинна перейти у дію.

Таким чином, я уявляю собі, що соціальні мережі, які сформувалися - це такий собі прообраз майбутніх соціальних угруповань, нових соціальних організмів, які будуть діяти по-новому. І ці найближчі 20-40 років будуть роками інтенсивної взаємодії, інтенсивної співпраці.

- Ви ходили на вибори президента України?

- Ні, не ходив. Абсолютно нецікаво. Я стикнувся із феноменом: ніхто серед моїх друзів не ходив на вибори. Мій товариш провів опитування під час другого туру голосування - спитав усіх своїх знайомих, чи вони ходили на дільниці. Ніхто не ходив. І я сам також не ходив.

- А чи є це відповідально? Коли Ви кажете, що Ваше оточення не голосувало, це означає, що розумні, нормальні люди в цій країні можуть і не голосувати. Адже саме ви певною мірою формуєте суспільство. І якщо Вам нецікаво, що буде з країною, чому це мусить цікавити усіх інших?

- Якщо обирати з тих людей, що присутні зараз - то це більше схоже на перебирання різних сортів калу. От цей кал мені більше подобається, а цей вже не так. Це підміна здатності вибирати на здатність вибирати серед різноманіття калу.

У мене є глибоке переконання, що найближчим часом система в країні поміняється, докорінно. Я людина інтуїтивного складу розуму, і мені здається, що все зміниться. Я впевнений, що нашому президенту недовге політичне життя світить... Господи, помилуй. Надто вже контрастне оточення у президента.

- А що Ви знаєте про це оточення?

- Я отримую інформацію від кількох оглядачів, яким довіряю, а вони мають близькі контакти третього ступеня, спеціалізовано займаються політикою. Я просто співставляю те, що вони говорять між собою. Тому це не є моя особиста аналітика. Це не те, що я дивлюсь на фотографії діячів, і кажу, що цей і цей - вони будуть убивати.

Як на мій смак, в Україні бракує сюжету, коли, там, 12 ножів, Янукович входить у мантії і говорить: "І ти, Брут!". Така фраза звучала б ефектно у Раді.

"Щастя - переживання цілісності себе..."

- За рахунок чого сьогодні живе Любко Дереш? І чи доводиться робити халтури?

- Халтури - це писати під замовлення?

- Це будь-яка робота, яка не приносить задоволення і робиться лише за гроші.

- Я намагався почати одну халтуру, був такий досвід. І халтура ця не вдалася. Результат, який я приніс замовникові, його не влаштував. А я зрозумів, що мені хочеться писати щось своє, а йому хочеться отримати щось своє. Ми не порозумілися.

А дохід мій у процентному відношенні складається на 60 відсотків з гонорарів, причому з них 70 відсотків - це закордоні гонорари. А решта - це доходи з проведення занять. І ще є окрема графа доходів - "манна небесна". Коли взагалі не розумієш, чому люди хочуть дати тобі ці гроші, але вони дають, а ти береш, адже люди ж хочуть!..

- Якщо завтра не вийде писати книжки, чим займатиметесь?

- На цей випадок у мене є хороший проект тренінгів по натхненню.

- А отримана економічна освіта - це були п'ять років задарма, коли Ви читали книжки і займалися самоосвітою?

- Категорично не хочеться мати справи з економікою. Принаймні у тому форматі, в якому я її бачив, я поки що себе не уявляю. Якщо мати справу, тоді з економікою небанальною, креативною.

"Я людина глибоко егоїстична, бо приношу користь іншим тільки коли приношу користь собі..."

- Любку, якщо бути відвертим: десь всередині, дуже глибоко Ви - доволі цинічна людина, навіть аморальна людина, чи не так? І чи взагалі для Вас існує мораль?

- Я аморальна людина. І цинічна. Я знаю точно, що є сила, яка мене породила, але я не можу говорити, в яких я стосунках з цією силою точно: тобто чи я є частиною цієї сили, чи я і є цією силою, чи я є зовнішнім по відношенню до цієї сили...

Я тільки знаю, що ця сила є. І для мене найважливіше якраз мій інтимний діалог з цією силою. І він є понад всіма моралями, понад всіма іншими речами. У першу чергу я буду орієнтуватися на свій діалог з цією силою. Із Творцем.

- В такому випадку вираз "я аморальна людина" для Вас є певним привілеєм і має позитивний зміст...

- Так, тому що я можу чинити морально, але я можу так званими моральними вчинками просто плювати собі в душу. Собі, створеному по образу й подобі.

Взагалі, я людина егоїстична. І знаю, що можу приносити користь іншим людям тоді, коли я приношу користь собі. Тобто коли я відчуваю любов до себе і щастя з собою, то я зможу зробити щасливими інших, показати іншим людям, що таке любов. Тому, коли я люблю себе, мене цікавить усе, що відбувається з людьми довкола мене, не залежно від того, наскільки вони пробуджені.

- Тоді треба розібратися, що таке взагалі для Вас мораль...

- Я для себе виділяю світську мораль і мораль, яку навіть не можна назвати мораллю. Це діалог із Творцем. Це не можна назвати й релігійністю. Це трансцендентна мораль. Тому що вона ніяким чином не витікає із того, що ми бачимо. Вона на голову не налазить.
А що таке світська мораль? Світська мораль - це коли ми, виходячи із загальних переконань, думаємо, що, в принципі, курити сигарети - це, напевно, погано. Якщо людина курить сигарети, то вона, напевно, в чомусь дала маху. Або думаємо, що священик - якщо він педофіл і займається розтлінням хлопчиків у церкві - це взагалі страшний грішник. Мені здається, це якраз і є світська мораль. Осуджувати педофілію, наприклад.

Стосовно священиків і їхніх стосунків з божественним - це їхня справа. Чи допустимо це для них, чи ні - це виключно їхні проблеми. Я ж просто не можу взагалі осягнути, яке хитре сплетіння затьмарень відбувається там, де дорослому чоловікові приходить в голову пхати член в отвір, звідки вилазить гівно - я перепрошую. Як про це розповісти Творцеві простими словами? Як пояснити, чому тобі в голову прийшла така ідея? Важко простими словами. Я, наприклад, не можу зрозуміти. Але це його справа з Господом. Йому пояснювати.

- Тоді виявляється, що Ваша зовнішня благість, яку Ви випромінюєте, містить долю снобізму, тому що для Вас "Я" у розмові з собою все одно важливіше...

- Якби я хотів звалювати з цього світу, скажімо, іти в якийсь свій соліпсизм, то тоді це було би так. Але мені важливе спілкування з людьми. І насамперед для мене важлива щирість контакту з зовнішнім світом. Яка б людина не була, мені важливо, щоб наші стосунки були живими і щирими, не роботизованими, а це міняє всю ситуацію.

Чому я не погоджуюсь на формальні стосунки з батьками? Тому що мені хочеться спілкуватися з тим живим, яке у них є. Я хочу перейти за межі програм, які існують в кожному з нас. З цієї автоматичності. Натомість хочеться почути те живе, що говорить в людині. Це "я", яке є в кожному з нас.

- Чи є запитання, на яке Ви не хотіли би відповідати? Або питання, яке ніколи не хотілося би навіть почути?

- Ну, коли переважно задають це запитання одним із перших, то я кажу, що існує певний топ запитань журналістів, які завжди повторюються з разу в раз... Ваш тандем мене вразив запитаннями, на жодне з них я не мав готової відповіді, готового шаблону, який би зміг зразу видати. Було багато запитань, які не входять в коло таких, які я звик задавати собі сам.

Але коло запитань, які ми задаємо самі собі, все одно не є повним. Це як теорема Гьоделя: якщо система вірна, значить, вона неповна. І навпаки: якщо вона повністю описує якесь явище, то вона містить у собі похибку. Я щойно пережив цю систему: зсередини я маю повноту, але це моє уявлення про повноту є хибним. А коли ми спілкуємося, я можу давати вірні відповіді, але не маю відповідей на всі запитання.

[Graf]

... МАрію МАтіос.

+100

Матиос - сильно пишет!

Зачитался...

[Ludmila]

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого" Геніальний зліпок з нашого часу. Десь на першій годині читання розумієш, що ти і є той "самашедший" з кашею в голові і відчуттям безнадії в серці. "... не в тому жах, що тепер жити важко, а в тому, що образливо."
От цікаво, які будуть думки у людей, що будуть читати цей твір років через 30? Певно такі, як у нас, коли ми зараз читаємо Гоголя. Фантасмагорія.

[Luiram]

Дайте почитати