Музей покинутих секретів

[Graf]

О Родине, истории и народе.

Очень(!!!) рекомендую.

[105]

Ой, фото моторошне, аж серце закалатало Може, жіночі гормони?

А книжка без багато жалісливих сцен і з хепіендом?

[Graf]

А книжка без багато жалісливих сцен і з хепіендом?

Не разкажу


Новий роман Оксани Забужко, над яким письменниця працювала багато років, перші критики вже встигли назвати шедевром....
Це – сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь...
Велика література і жорстока правда — про владу минулого над майбутнім, про кохання і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою.

Розділ: Художня література
Серія: Художня література. Поза серіями
Рiк випуску: 2009
Розмiр: 832 с.

[mIK]

Ссылку в студию

[Graf]

качай 

[Graf]

Оксана Забужко: Уривок із роману ,,Музей покинутих секретів"

...Колись вони були командою – коли це було?.. Так давно, і так недавно, – це й була її справжня молодість, за відчуттям безмежностиможливостей насамперед, – буремні дев'яності, вільна плавба, була б ініціатива, а гроші знайдуться, – маєтки довкруги вилуплялися й лускали весело, як бульби на калюжах під час травневої зливи, зате скільки ідей ширяло в повітрі, аж повітря ходило кругами!.. На старій студії, їхній першенькій, на орендованому заводському складі (завод стояв, склад віддали їм майже задурно), вони самі носили стільці, сиділи запівніч, малювали сітку програм, сперечалися, галасували, з переповнених попільничок сипалися на стільницю кирпаті пожмакані недокурки, і коли вже очі починали сльозитись од диму, хтось, найчастіше Василько в запітнілих банькатих окулярах хлопчика-відмінника, вставав відчинити вікно, а заразом приносив і накидав їй на плечі куртку, щоб не змерзла, – де ти тепер, Васильку, на яких канадських луках скубеш свою гірку травичку?..
Востаннє від нього була електронкою вітальна листівка під 2003-й рік– із якогось геть уже непомисленного задуп'я, з Вінніпегівщини, де взимку морози, як у Сибіру, сягають мінус тридцяти й губи репаються до крови від атмосферної сухости, якого чорта він там робив, у тій пустині, на що переводив свій вік?..
Він же був журналіст од Бога – ніхто так, як він, не вмів розбалакати й виколупати нутрощі з кого завгодно, навіть із президента, чи пак тоді ще кандидата на пост (була у Василька така пам'ятна передачка – тамтой пень, навіть не вкуривши, як його на виду в цілої країни роздягають до грішного тіла, розм'як і став хвастати своїм убогим повоєнним дитинством та споминати, як у п'ятдесят п'ятому, вбраний у свого єдиного піджачка, їхав із рідного села вступати до інституту в вагоні з  вугіллям, бо на квиток у пасажирському не мав грошей, – і сито вилискувавсь при тому гордістю тріумфатора, який може тепер пред'явити світові цілий супермаркет піджачків узамін тодішнього зіпсутого, і то яких іще піджачків!..).
Василько першим вловив цю пружинку, на якій, як виявилося згодом, і тримався весь завoд нашої так званої еліти, – глибоку, хтиву жадобу реваншу за всі підрадянські приниження, а якою ціною, плювать: тоді, в дев'яності, ще нікому не було ясно, що єдине, чого прагнуть ці люди, які дедалі впевненіше розсідалися в телевізорі, – то, вилізши на київські горби (розваливши по дорозі кілька поверхів старих кам'яниць, аби не застували їм видуна Софію!), влаштувати на гробі Ярослава свій переможний бенкетнових номадів, та Василько зовсім і не займався соціальною аналітикою й не накидав глядачеві жодних висновків – просто, він умів слухати, як же, справді, просто – слухати, щo тобі кажуть, і як несамовито багато люди, самі того не тямлячи, про себе розказують, коли їх слухають так, як Василько, – кожну, навіть випадково почуту розмову він міг потім відтворити майже дослівно, а сьогодні вже всі торохтять навперебій, і ніхто нікого не чує. Молодняк – той взагалі відключений наглухо, ніби так із плеєром у вухах і вродився, стажерка Настуня, поки гість говорить, знай репетирує в різних ракурсах свою фотомодельну посмішку, тільки й ждучи, коли той затихне і настане її черга озвучити наступне питання, – а геній комунікації Василько, який навіть перехожого в вуличному синхроні вмів за півтори хвилини виставити навіки-неповторним, тимчасом десь на краю світу розглядає канадських горобців у підзорну трубу,– на присланій ним під 2003-й рік картинці красувався жовтогарячо-грудик із чорним фрачним хвостом, і Василько писав, що це його нове тепер захоплення: bird-watching. Bird-watching, блін.
І таких історій було неміряно, куди не ткнись: люди виїздили, щезали, пропадали як у воду; по старих телефонах, коли вона, траплялось, пригадувала: от цього б запросити до роботи над новою програмою! – відповідали незнайомі голоси: продав квартиру, ні, адреси незалишив, – ніби невидимий смерч спустошував їхні лави – тих, хтоколись називався першим ешелоном пам'ятав Вадика Бойка і його першу авторську програму на єдиному натоді українському каналі – вся Україна її дивилася, вечорами вулиці порожніли гей вимів, а потім одного зимового дня 1992-го Вадик радісно похвастав комусь із колеґ течкою з документами, що їх збирався оприлюднити: ось вони, комуняки, всі в мене тут, оце буде бомба! – а через 40 хвилин бомба вибухнула в його власній квартирі, де його живцем згоріле тіло знайшли розпластаним на підлозі, оголосили кілька версій, із яких випливало, що згорілий згорів зовсім-таки сам і без нічиєї помочі, – і на тому справу було закрито, і ніхто більше ніколи не згадував з екранів про Вадима Бойка, мов і не було такого на світі.
Може, якби ми всі дев'яності говорили й кричали, якби згадували й влаштовували щозими поминальні річниці в прямому ефірі, дружно й солідарно, на всіх телеканалах, поки це ще було можливо, з нами б не впоралися так швидко?..
І головне – так непомітно, без ґвалтуі крику, випадку Гії Ґонґадзе не рахуємо: на той час, коли Гія попав під роздачу, – на фінал наших буремних дев'яностих, гіркої й прекрасної доби надій і поривань, карколомних кар'єр і похованих проектів, щоденних самовдоволених бенкетів-фуршетів, на яких ми випасалися спершу зі сміхом: дайте-но прес-релізи, де там сьогодні вечеряєм? – а далі все прицінніше: туди не піду, ті жлоби ніколи не наливають! (жлоби, які не наливали, були недобитими рештками Гельсінської групи, які все ще обговорювали, самі з собою, проблему люстрації, кого пак вони вже цікавили?..) – на той час ми, хоч і перебирали ще клієнтами, і погордливо торгувалися, коли нам пропонували лаве за відмивку іміджу якій-небудь гнилій фірмі, були вже ручні, як морські свинки, – ми вже звикли ходити на пиво до Еріка, на джаз-сейшини в ,,44", літати у відпустку до Анталії й Хургади, ми вже оскоромилися першими покупками в дорогих бутіках і першими дисконтними картками, ми були ситі й добревичесані свинки, на нас вилискувалася шерстка, – цебто, розуміється, на тих із нас, хто зумів вчасно вибратися на траси переміщення грошових потоків, – в нас не було інстинкту небезпеки, може, це й є головна прикмета нашого покоління: голі як бубон, нічим, крім батьківських напучувань – впереддитино-і-буде-тобі-щастя, – не озброєні, ми встромляли голову в пастку безмисно й весело, ба й із відчуттям власної значущости, – ми пишалися з нашої лискучої шерстки, з того, що нам платять, і незле, – ясна річ, за те, що ми такі розумні й талановиті, за що ж би ще, – а потім було вже пізно. І такми наївно вважали, наче творимо новий телевізійний простір, – заміряли рейтинґи, вигадували нові програми і, як діти, тащилися зі слів ,,уперше українською", – а насправді танцювали на крові, і та невідомщена, безвідплатна кров непомітно, як свинцеві води, підточувала нас ізсередини.
,,Що з нами стало, ах, що з нами стало?..." – пищала по всіх каналах Ірочка Білик, ще одна погасла зірка дев'яностих, згодом переведена рядовою в нерозрізняльні лави російської пластмасової попси, і той безпорадний писк, як виявилося, й був лейтмотив доби, тільки що ніким вчасно нерозчутий: з нами й справді ,,ставало" щось не те, але ж – непомітно, з дня на день, тихою сапою, як же було те завважити?..
Люди мінялися – вони не тільки зникали з овиду, з країни, з професії, випадали кудись на марґіналії, в інтернет, у малотиражні газетки, яких ніхто не читав, у вряди-годи ґальванізовані міжнародними ґрантами радіодіапазони, які заглухали ще заки встигав їх відшукати в ефірі, – але й ті, хто лишався на овиді, вже небули такі самі: щось у них ламалося, зникала внутрішня відпорність, – там, де ще недавно, яких два-три-п'ять років тому, можна було сподіватись на підставлене плече, зненацька пливло й осувалося – м'яко, драглисто, очі микуляли й ховалися в похмільних набряках повік: ,,Безплатно, Дарино, тільки мама цілує, давай по бартеру– ти мені злий інфу, а я тобі", – а за особливо наклепницьку ,,чорнуху" на друзів-приятелів особливо принципові редактори виставляли розцінки за вп'ятеро вищим тарифом і в ім'я святої дружби не поступались ані центом: ,,Не ображайся за наїзд, старий, – казали вони потім жертві, – хочеш, ми з тобою інтерв'ю зробимо?" – і жертва згоджувалась...
Утворені кадрові пустоти, як у карстових печерах водою, наповнялися водянисто-зеленою молоддю, яка вже нічогісінько не знала й не тямила і з готовністю бралася за всяку заказуху; так звану суспільну проблематику, з мораллю й культурою включно, посідали коханки нафтових королів, силіконовогубі порнотелиці, яким усю програму під ключ готували їхні кріпацькі душі, – кралям лишалося тільки приїхати зачитати перед камерою готовий текст, а хлопці, що колись на початку дев'яностих власними силами, горбом піднімали були на собі, як дубові крокви, найгучніші медіа-проекти (згодом тихо, без гуркоту осілі в купу руїн, і довго щез-під завалів видибали придавлені тіні та розлазилися по дарових фуршетах, щоб наїстися на день наперед...), – хлопці, які в 1990-му перли на собі з литовських друкарень пачки перших українських незалежних газет і діставали за те від міліції кийком по нирках, – наймалися, вбившись у ранні черевця й лисини, носити воду парламентарям – прес-секретарями до всяких політичних шреків, які перед пресухою громохким матом слали їх по мінералку, і ці козачки-водоноші невдовзі навчилися ходити з невідліпними юродивими посмішечками, що мали демонструвати їхню повну філософську невразливість на всю марноту марнот цього світу, буддізм в натурі, як казав Антоша, – і з прискаленим оком, як шльондри не в міру балакучого клієнта, слухали, коли Гощинська їм щось бралася навертати про своїх героїв, – ніби вираховували подумки, які бабки за тим крутяться і кому скільки перепаде: в якийсь момент усі професійні теми раптом здохли, люди просто перестали всерйоз розмовляти про те, що роблять, бо ніхто вже нічого, крім бабла, всерйоз не робив. У якийсь момент – який, коли саме він настав? – раптом всім усе стало по фіґ: так, мов запущений колись вірус латентної хвороби, що підточувала їх ізсередини, зробив нарешті свою справу, і лишалося тільки констатувати rigor mortis.
Та ні, навіть і не rigor уже – в'язку, трясовинну масу, що підсисає звідусюди, куди не сахнешся, і відчуття, ніби на черговому бенкеті-фуршеті круг столів юрмляться з тарілками й келихами, навзаводи чавкаючи, брязкаючи посудом і якось у змиг ока п'яніючи (а багато хто й не тверезів уже ніколи!), не живі й цілком же, хай йому грець, успішні в цьому житті люди, – а трупи, розм'яклі до вже-текучої, кашоподібної консистенції, простягнеш руку – і зануришся по лікоть у липке, – це відчуття вдаряло їй у голову не раз і не двічі – в потилицю, в мозочок, жарким і пекучим, як вибух вийнятої з морозилки пляшки шампанського (або як постріл – прямо в потилицю, в гіпофіз, впертим у виямку між двома півкулями стволом)...

[Graf]

Чорний ліс. Травень 1947 р.

Уривок з роману "Музей покинутих секретів"

...І вже байдуже було, що дощ перестав падати, і що "Орко" лишився в криївці, бо не було йому як вертати в село самому місячної ночі, і байдуже, чи справді той "Орко" заснув – чи справді всі вже спали, - коли дві безшелесні тіні, одна по одній, вимкнулися в коридор, - в темряві її тіло випромінювало жар, що здавався видимим, а стегна над перетятими ґ умкою панчохами були гладенькі, як щойно очищена з луски рибина, лиш гаряча, - крізь прочинену ляду ринуло на всі груди пересякле вільгістю повітря, і нещадне місячне сяйво затопило приступці нагору, - щойно тут вона задихано повернулась до нього обличчям, і він поспішно, майже грубо вдавив її в необтесаний дерев'яний зруб, не встигши навіть зрадіти з її зустрічної готовности, - то було так, наче вона чекала на нього віддавна, ввесь свій вік...

Бачив у місячному світлі її лице з примкнутими повіками й закушеною спідньою губою й не відчував більше нічого, крім прикрої мокроти й бажання втертись. І сорому, так, сорому теж – як коли гімназистом уперше пішов із хлопцями до бурдею і теж тоді проллявся сливе відразу, по кількох незграбних, майже болісних спазмах, а курва, повернувши голову, насмішкувато дивилась на нього через плече одним оком, як курка, крізь фарбовані хною ріденькі пасма, звислі вздовж щік: но цо, мали, юж залатвьони?.. Тоді теж було те саме відчуття порожнечі: і це все?..

В грудях нагадав про себе знайомий біль, і він сполошився й пустив її ноги: на псю маму, теж знайшовся герой аманті!.. Каліка недокладений, тьху. Ще мить – і почув би до неї неприязнь, як до тамтої рудої дівки. Мав я любку, мав я другу, та ще й чотирнайцять – штири дівці, дві жидівці, молодиць п'ятнайцять... Все, кобіто. Язда назад.

А проте то не було все, і він зрозумів це, тільки-но вона підняла оті свої важкі, припухлі повіки - повільно, ніби поверталася дуже здалека, і втопила в нього нерухомий чорний зір – погляд змії, майнуло йому, Цариці Змій, що живе в підземеллі й стереже там неміряні скарби.

Дві вузькі, прохолодні долоньки стиснули йому обличчя:

– Якісь єстесь... ладни... Гарний, - виправилась, наче крізь сон.

Польська мова його заскочила – куди дужче, аніж якби вона озвалась по-жидівськи:

– Ти що, з тих... асимільованих?

Замість відповіді вона зарилася обличчям йому в груди (мав враження, що всьорбує в себе його запах, так само жаждиво, як перед миттю була всьорбнула його) і забурмотіла - так, що він якимось дивом чув кожне її слово всередині себе, воно відлунювало лоскотом у кістках, у міжребер'ї, в тому місці, звідки вона виймала йому кулю, - і взяв Господь одне з ребер його, і тілом закрив його місце. І стануть вони одним тілом.

Швидка, співно-плинна гебрейська інтонація вібрувала в ньому й розхитувала його, як міст, - це була інтонація зовсім не ярмарку, як то йому завжди здавалось, - не ярмарку, а плачу, як же він не тямив цього раніше?.. Плачу, лементу, з яким рветься волосся з голови, як мичка, щоб летіти в пустині за вітром: Шма, Ізраель, - слухай!.. Але слухати не було кому, вона не мала кому плакати.

Він гладив її по голові: з Перемишля, вона була з Перемишля, там, у ґетто, згинула ціла її родина – згоріла в огні, в сорок другому. Тоді німці жидів іще не вивозили, газових камер іще не було, - просто підпалили ґетто, і більше місяця ціле місто й околиці смерділи паленим м'ясом. І горілим волоссям, подумав він здригнувшись, перед очима знову постала палаюча сосна, як велетенський смолоскип, що бурхає в чорне небо розсипами іскор, - він торкав пальцями кучерики на її скронях – на дотик вони виявились м'якші, ніж на вид, і пахли, як і належить немитим косам, масно і пряно, - такий звіриний, жизній запах. До сосни косами. Мама, тато, дзядзьо, бабця, вуйко Борух, сестра Іда з мужем, маленький Юзік-Йоселе – всі згоріли, ніхто не вийшов. А вона одбилась од свого народу - її переховала родина колежанки з гімназії, українки. А потім – потім вона попала під облаву, Бог Ізраїля хотів вернути її до мертвих, але у вагоні вона молилася до Розп'ятого, як її навчили в тій українській родині, і чудо сталося: на ешелон напала УПА.

Нарешті до нього дійшло: вона оповідала йому не про себе, а про свого бога, який її покинув. Про жорстокого й твердого юдейського бога, який не знає прощення, ані жалю, і помщається за непослух на жінках і малих дітях, - звільнене місце цього бога вона й офірувала йому, чоловікові, котрого сама ж і вернула до життя: її тіло благало його, як розгрішення від богопокинутости, від жаху смертної пустки.

Йому знову вдарило в голову запаморочення, - жодна жінка ніколи не дарувала йому почуття такої абсолютної над собою влади, в тому було щось недозволене, сливе жаске, але тим магнетичніше...

...Він ласкаво – аж трохи чудуючись, скільки в ньому, виявляється, скритих запасів ніжности, - провів рукою їй по плечах – тепер її присутність поруч була приємна, хотілося до неї говорити, пестити, затримати пережите:

Та ти таки направду помічна медсестра, дівчино! Хоч представляй тебе до вирізнення наказом штабу - за самовіддане зцілення раненого...

По паузі вона відгукнулась, але зовсім не жартом – зміненим, сомнамбулічним голосом (сам звук якого знов наповнив його радісною свідомістю своєї моці):

– Я б хотіла зараз умерти... за тебе.

- Цур-пек, на пса уроки – що таке кажеш! – проте був мимоволі підлещений.

- Нє, милий, правду кажу... То було би найліпше... Бо так не буває...
Він усе ще тішився своїм новим станом:

- Знаєш, а я зовсім не чую втоми, - і тут раптом збагнув, щО вона сказала: не тільки він, вона теж уперше спізнала таке; вогняна рамка замкненого струму й далі стояла йому перед очима. - Ти теж бачила?.. – радше відчув, ніж розгледів у темряві її мовчазний кивок, і зараз же по-чоловічому стривожився за свою новонабуту власність: – А звідки ти то вмієш? Хто тебе навчив?

Вона зрозуміла його тривогу й шепнула просто в вухо, лизнувши його піт, як кицька, аж йому знов перебіг сласний дрож уздовж хребта:

– Я два роки нікого не знала.

Він зрадів – значить, "Орко" йому не суперник, - але того все-таки було недосить:

– А раніше?

- Не треба про те, - попросила поважно, як чемна дівчинка. Слухай, - шумно зітхнувши, сіла, здавалося, знов розгладжує потемки спідницю на стегнах. - Я знаю, що ми всі помремо...

– Всі люди коли-небудь помруть. Не чула про таке?

- Я не про те. Війна скінчилася. Чи ти справді віриш, що альянти схочуть воювати з Москвою? Ніхто вже не має сили на дальшу війну.

- Ми маємо, - сказав він - і затерп, вслухаючись у відлуння власних слів, наче в гук військового параду. За інших обставин така балачка збудила б у нього підозру, чи не ґебівська провокація часом, але в цю мить він направду любив її – за те, що помогла йому так просто сформулювати істину, сама свідомість якої п'янила нестримною гордістю, як в улюбленому від літ Юнацтва вірші: «І так тебе хміль наливає ущерть, I так опановує тіло, Що входить твоя упокорена смерть, Як служка, бентежно-несміло»: правда твоя, дівчино, всі заламалися - всі потужні, до зубів узброєні держави наклали в штани на півдорозі, боягузливо вдовольнилися півперемогою, над слабшим і дурнішим із двох, над Гітлером, бо забракло їм духу йти до кінця, одним тільки нам не забракло – без своєї держави, без міжнародної підтримки чи бодай опіки Червоного Хреста, ми одні не признали тирана переможцем, і на тім стоїмо - і стоятимем до останку. Колись, у майбутньому, нові покоління потраплять це оцінити. Той фацет, "Західний", француз чи бельгієць, що працював диктором на радіовисильні в Карпатах, теж так казав - «Ви рятуєте честь Європи».

Він погладив її по голові, мов залякану дитину, - смішно, як тільки жінка заводить про політику, то завжди - що короткозорий при дальновиді, і навіть у шахах вони не бачать далі як на два ходи вперед. Але, божевілля якесь, - знову бажав її, ще голодніше, ніж перед тим:

– Ходи до мене.

- Почекай, мій любий, мій найдорожчий, моє... моє... ох, дай мені сказати, прошу тебе, то є важне... Я цього нікому не казала, ніколи. Від першої хвилини, як тебе побачила, я вже знала... Тільки не знала, що так, що може бути так... Слухай. Якщо я завтра згину, я ні про що не шкодуватиму, розумієш? Я тепер знаю, навіщо я лишилася жити.

– Цить, цить... Не говори більше...

- Нє, почекай... Але якщо лишуся жити ще, то... не гнівайся, добре? я хочу, щоб ти лишив мені свого сина. Щоб ти лишився в мені, і я носила часточку тебе... в собі... От.

[Хрыстя]

Ой, фото моторошне, аж серце закалатало Може, жіночі гормони?

А книжка без багато жалісливих сцен і з хепіендом?

Как увидела, то аж вздрогнула.

[Graf]

Чорний ліс. Травень 1947 р.
Уривок з роману "Музей покинутих секретів"

...Отче, вимовив він і хотів повторити: отче, але за другим разом голос його вже не послухався, зійшов на глухий стогін. Хтось світив на нього акумуляторною лямпою, світляний круг гойдався по стіні, по дерев'яному, як у сільській церкві, зрубі, а по той його бік темніла в присмерку священича реверенда, і він зраділо подумав: тато прийшли! – і, як маленький хлопчик, мало не заплакав од розчулення: почувався таким слабим і ніжним, таким розм'яклим од любови і вдячности до тата, що нездужав навіть підвестись, аби поцілувати тата в руку й попросити розгрішення, як давно того хотів: отче, я вбивав людей, ще за німців покинув лічити, скільки впало від моєї руки, я не забув, тату, як Ви мені сказали на прощання, поблагословивши: не осором нас, сину, я був незлим вояком і перед Україною я чистий, відпустіть мені, отче, кровопроливчий гріх, - але тут надійшла гостра й притомна, гейби ножем пороснув, згадка, що тата з мамою вже три роки як вивезено до Сибіру, і він застогнав і заплющив очі - водночас мов навпомацки розрізняючи зусібіч скупчену, тяжко дишучу людську присутність: із важким духом, де до звіриного сопуху тіл домішувався їдкий пах ліків і дезинфекції, із хрипами, мимренням і булькотінням, із здавленим, якимось собачим бухиканням у невидимому дальньому куті, - знагла молодий голос одчайдушно-дзвінко викрикнув із темряви: «Кидай гранату!» – чшшш, зашемрало кудись у той бік заспокійливе, плюснув хвилькою нерозбірливий шепіт, шелеснуло одежею, знявши безпорадно слабенький протяг, і світляний круг щез йому з-під повік, також перемістившись у напрямі вигуку, - а проте мав відчуття, наче панотець у реверенді й далі стоїть у нього в ногах, не рушившися з місця. Ага, от чим пахло ще – хвоєю, або, як казали в цих краях, чатинням: лісом. Сосною. Зруб стіни, як устиг він завважити, коли розплющував очі, теж виглядав свіжим, у плямах живиці. Він був у шпиталику, не в тюрмі.
Був у безпеці – і хтось за нього дбав: ціле тіло було внерухомлене, сповите сливе немовлячою знемогою, мов налите блаженством відпруження – вперше за багато літ. Хтось порався коло нього, поки він був непритомний, і порався на те, щоб зробити йому добре, - та увага до себе, яку відчув з-поза того боку лямпи, також була ласкава і втишлива, опікунча, і чоло пам'ятало делікатний доторк чиєїсь прохолодної долоні. Лежав і зворушено дослухався до солодкого, благодатного спокою в обезвладненому тілі, всміхаючись кожною клітинкою, ніби розвиднений ізсередини, і заледве притримуючи сплющеними повіками гарячу вологу, що наринула до очей: ласка, він був повен ласки, вона текла крізь нього, сочилася з усіх пор, розмиваючи цілу його кволу істоту, пам'ять, минуле, навіть ім'я, - безіменним і безвільним, як новородок у мами в купелі, колихався він серед безберегого світлосяйного океану, звідусіль затоплений любов'ю, умліваючи од святобливого зчудування: звідкіля ж у світі стільки любови, а може, він уже помер, лиш не спостеріг коли, і це він уже в раю?.. Але ж він не встиг висповідатися, хотів - і не здобувся на силі говорити, а його, бачиш ти, таки почули - і розгрішили, і ось воно, значиться, як – бути розгрішеному: останнім зусиллям волі він підпихає засльозені повіки вгору, майже як то сірниками роблять енкаведисти вбитим повстанцям, коли виставляють їхні понівечені тіла напоказ на майданах, - і щасливо вишелещує з очужілих, лоскотливо-важенних губ те єдине і найголовніше, що зараз має сказати:
– Дякую, Отче...
Потім океан зненацька скинувся й став перед ним сторч, суцільною золотою стіною до самого неба, по якій він мусив дертися, щоб перевалити потойбіч. Це виявилося неймовірно тяжко, і він не витримав – все обвалилось, і настала темрява.
...Ще згодом по нього прийшли липкі, тягучі сни, і він груз у них, як поверх халяв у болоті під час весняного рейду на Північ. Приходила мама – і лила йому до рота молоко з бутля; молока було забагато, воно заливало ніздрі, і він захлинався й відвертав голову, аж поки не додивився, що то вже не молоко, а вишнівка - гаряча, густа й рубіново-червона, як проти світла... Потім він був у Львові на Сапєги, і з дверей Академічної гімназії йому назустріч маршевим строєм сунули хлопці, а він стояв, приклавши руку до дашка і чекав, коли вони всі перейдуть, щоб собі помарширувати за ними останнім, але не дочекався, бо з лави на нього погукав розсміяний Лодзьо Дарецький: «Ти, дурню один, чого в однострої ходиш, таж совєти кругом!» – «А ви, – спитав він, - вам що, вільно?» - «А нам уже не страшно», - сказав Лодзьо і знову засміявся – задьористо, по-батярськи, як зроду не сміявся за життя, і щойно тут Адріян розгледів поруч із Лодзем "Мирона", який недавно підірвався в бункері під час облави, і "Леґ енду", закатованого ще німцями, у ґ естапо на Пелчинській, і того лікаря-східняка, якого колись пару разів зустрічав в Управі Червоного Хреста, здається, "Ратая", він ще так м'яко, по-полтавському "льокав", мов шовком шив, а цеї зими, переказували, згинув на Закерзонні, коли поляки закидали гранатами шпиталик у Карпатах, - то марширували по Сапєги самі мертві, які за життя й не стрічалися між собою, одних він упізнавав, інших ні, і тільки й потрапив, що безпорадно спитатися в них усіх на гурт: «Куди ж ви йдете?..» – «До святого Юра, - відповів хтось, чи не той-таки Лодзьо, - молитися за Україну, а ти давай доганяй, не барися тут!..». Це прозвучало як докір, і він образився, хотів бігти за ними, але щось його не пускало, тримаючи ззаду, - виявилося, що то оберштурмбанфюрер Віллі Вірзінґ власною особою, кабаняча туша з різницькою щелепою, тільки вже не в ґестапівському однострої, а в енкаведистському, зі здоровенними нараменниками, з яких кліпали, замість зірок, живі людські очі, і невидимий голос пояснив Адріянові, що то очі, вирвані Вірзінґ ом в українських політв'язнів, а Вірзінґ дражнився, кривлявся і шкірився до нього: «А що, не вбив мене, не вбив?..», – він обурився й став пояснювати, що пробував же, двічі, а що обидва рази не вдалося, то не з його вини: за першим разом Вірзінґ поїхав чомусь іншою дорогою, якою перед тим ніколи не їздив, за другим теж щось перешкодило, - «Ну то спробуй ще раз», - порадив той, хто був Вірзінґ ом, - і він розплющив очі, як од поштовху: над ним коливалося в тьмяно-жовтому світлі каганця, то зближаючись, то віддаляючись, жіноче обличчя. Гельця! - втішився він: нарешті, стільки-бо часу не мав од неї листа, думав, чи не відійшла вже з черговим рейдом на Захід, – тут-таки й спохопився, що має казати не "Гельця", а "Рома", але то все одно була не вона, і поцілунок, яким зволожило йому пересохлі вуста, був не від неї, - і раптом він зрозумів, що то не був і поцілунок: то він висів на хресті, підіймаючись і опускаючись на прип'ятих руках, щоб зловити віддих, за кожним разом груди протинав несвітський, до потьмарення в очу, біль - а знизу центуріон тицяв йому в уста змоченою оцтом губкою, насадженою на спис. Скільки ж я так іще зможу протриматися, злякано подумав він і побачив унизу, з другого боку хреста, Сталіна, Рузвельта і Черчілля: вони сиділи там, де на Бройґ елевій картині «Кrueztragung Christi» сидять жони-мироносиці - під горбочком, і грали в карти, як в Ялті, акуратно покраяними кусниками мапи, - попри лютий біль, він напружив зір, силкуючись розгледіти, до кого відходить мапа України, але її там не було, і він збагнув, що вона давно насподі, похована під купою інших, і вже в цій грі не вийде нагору, і хотів у гніві крикнути гладкому Черчіллеві, трохи схожому на Вірзінґ а: а як же твоя Фултонівська промова, адже ж ти замірявся оголосити совєтам війну? – але натомість спитав: Господи, пощо мене покинув?.. Тут знову вигулькнув центуріон, вищирив до нього зуби й показав рукою кудись убік: там уклякла навколішках Гельця, ба ні, "Рома", - простоволоса, в добре вшитій до стану шинелі, одна пола якої теж зовсім по-бройґ елівськи загорнулась і відкривала живий і свіжий, мов з-під здертої шкіри, пурпуровий підбій, - з останніх сил він потягнувся до неї, як не покликати, то бодай перехопити її погляд, подати їй звідси, з хреста, знак, що він тут, але вона його не бачила - хтось заслоняв його од неї плечима, і він ніяк не міг збагнути, як же то виходить, що він її бачить, а вона його ні, а може, подумав із правдивим жахом, Гельця також уже не живе?.. «Живе, живе», - розв'язно і якось ніби знехотя запевнив центуріон: лінькуватим голосом дядька, який каже худобі стояти спокійно, - Адріян придивився пильніше і отерп: під шинелею Гельця була щільно обвинута, просто на голе тіло, білим простирадлом у кривавих поцяпинах, - «Але ми ще зустрінемось?» – заблагав не знати в кого, хоч би й у центуріона, бо нічого вже не боявся, навіть почути заперечну відповідь, - «Зу-устрі-і-інетесь, - зловісно прогув той, мов у діжку, цим разом удаючи бойківську вимову, - мой, ще й як зустрінетесь...», - і, прицілившись, ударив Адріянові списом між ребра – з такою силою, що всі зірки з неба посипались додолу, і знову настала тьма.

повний уривок тут

[Anna92]

Будь-ласка, скажіть де можна скачати цю книгу безкоштовно. Дякую

[Graf]

Пока нигде...

Может фанат ссылку найдет...


P.S. Если поборю ЖАБУ отдам на буккросинг, т.к. "Просто классная книжка должна быть прочитана максимальным количеством людей. Она должна пойти по рукам"

[alexK]

2 Graf где покупал и какая ее приблизительная цена?

[Graf]

Мінімальна роздрібна ціна: 75 грн.
74грн 10коп
83.95 грн.
Цена: 120 грн.

В Каменце от 100грн, я купил за 104.

[alexK]

Да дорогая книжка ничего не скажешь. Не куплю точно. ((

[Graf]

Будет 14 желающих прочесть отдам на буккросинг. Слово.

[alexK]

А книжка без багато жалісливих сцен і з хепіендом?

Не разкажу


Новий роман Оксани Забужко, над яким письменниця працювала багато років, перші критики вже встигли назвати шедевром....

Рiк випуску: 2009
Розмiр: 832 с.

14-ый может умереть от старости.  Хоть и шучу, но шансов прочитать мало.

[Graf]

я прочитал за три ночи.
Первые 100стр. туго, а потом улёт!!!

[alexK]

Не ну когда захватывает сам знаю читаешь не останавливаясь.

[Graf]

 
Ну вот.

А 14х3= 42.

А ты, по сути, третий, тебе неделю ждать

[alexK]

Я только ЗА. Надо новую тему со списком желающих. А почему именно 14 а не 3?

[Graf]

А почему именно 14 а не 3?

А почему 3 а не 140?

Зачем новую тему?
Тут пока можно, потом, если будет 14 в новый раздел: "Кнiги - "буккроссинг"
бесплатный обмен книгами в Каменце-Подольском. Для Всех желающих. Бесплатно. " -  перенесется.

[alexK]

Цей дощ надовго... Подождем увидим, но и на этом спасибо.

[Kapnyxa]

Буду четвёртым в очереди - как раз отдохну после моря, надо будет злости набираться

[Graf]

Ну ты типа первый кто написал конкретно.
Двое хотели скачать:

Ссылку в студию

Будь-ласка, скажіть де можна скачати цю книгу безкоштовно. Дякую

А alexK так ничё и не написал про желание...

[alexK]

Так 3-ий жду...

[Graf]

    + 69.9 грн

Offline-магазин "Читайка" расположен всего в 100 метрах от станции метро Петровка на территории Книжного рынка.

[Kapnyxa]

Тю! Где я, а где Петровка?
На самом рынке там и дешевле наверняка можно взять.

[Graf]

Есть желание купить книгу?

[Kapnyxa]

Не, есть желание взять в аренду

[alexK]

Не, есть желание взять в аренду