Добро пожаловать, Гость. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.
24 Октября 2021, 22:11:29
Начало Помощь Поиск Календарь Войти Регистрация

+  Первый форум Каменца-Подольского
|-+  Общение по интересам, Размышлизмы, споры, политика etc.
| |-+  Лаємо владу...
| | |-+  Зіткнення цивілізацій посеред України
0 Пользователей и 1 Гость смотрят эту тему. « предыдущая тема следующая тема »
Страниц: [1] Вниз Отправить эту тему Печать
Автор Тема: Зіткнення цивілізацій посеред України  (Прочитано 3412 раз)
Graf
De Omnibus Dubitandum
Ветеран
*****

репутация +78/-17
Сообщений: 3866



« : 20 Июня 2010, 14:07:32 »

У цьому році майже одночасно суди в Донецьку позбавили Шухевича та Бандеру звання Героя, а міськради у Львові, Тернополі, Івано-Франківську присвоїли їм звання почесних громадян.

Одні й ті самі люди за одні й ті самі вчинки в одному випадку вважаються героями, в іншому злочинцями. Причому не на рівні персональних уподобань, а на рівні рішень державних інституцій.

Якщо б такі протилежні оцінки одного явища ми почули від Москви та Тбілісі, або ж від Тегерану та Вашингтону, то ясна річ - це ворогуючи сторони, які діаметрально протилежні у своїх оцінках. Але ж Донецьк і Тернопіль знаходяться не у двох ворогуючих державах, а в одній.

Тоді це повинно вважатися ознакою державної шизофренії в складній формі.

Шизофренічне роздвоєння особи на державному рівні виникає у випадку, коли в межах однієї держави співіснують дві різні цивілізації.

Цивілізаційна парадигма

Такий підхід, або як кажуть у вчених колах - цивілізаційна парадигма - у політології здобув популярності після виходу в 1996 році книги Самюела Гантінгтона "The Clash of Civilizations" - "Протистояння цивілізацій", хоча більш точно буде "зіткнення". Після того як глобальний конфлікт комунізму з капіталізмом був вичерпаний, саме в зіткненні автор вбачав основний конфлікт сучасної історії.

Однією цивілізацією може бути сукупність народів та держав, наприклад, сучасна західна цивілізація, а може бути одна країна-цивілізація, як Китай.

А може скластися ситуація, коли в одній країні існують одночасно дві цивілізації.

Гантінгтон називає ці країни розколеними. Такі, як Судан, Індія, Шрі-Ланка, Малайзія, Україна. Проте межу розколу і його природу в Україні він визначає без глибокого аналізу, тому робить це помилково.

Конфлікт, який розколює Україну, з точки зору Гантінгтона, є конфліктом між західною та православною цивілізаціями. При цьому "західна цивілізація" в Україні представлена районами проживання греко-католиків. А тому межа конфлікту має пролягати по лінії, що відділяє Галичину та Волинь від решти України.

За наочне підтвердження Гантінгтон використовує результати голосування на президентських виборах 1994 року. Тоді лінія розколу проходила по східному кордону Київської, Черкаської, та південному кордону Черкаської, Вінницької областей. Але ж, очевидно, що ці області не є уніатськими за панівною конфесією.

Ще більш показовими є результати президентських виборів 2004 та 2010 року, та парламентських 2007 року.

Результати дають стабільну лінію, за якою "західна" частина України включає ще й Чернігівську, Сумську та Полтавську області, які ні географічно, ні релігійно не належать до тієї межі, по якій провів поділ Гантінгтон.

Стабільність цього поділу вже стає достатнім приводом для аналізу його природи. Очевидно, що він не є релігійним. Такі ж самі православні знаходяться по обидві сторони лінії розколу.

З точки зору Гантінгтона, на схід від лінії розколу знаходиться "православна цивілізація". Але точніше це називати "російською" або ж "євразійською" цивілізацією. Зараз Росія, включаючи її мусульманське населення, становить специфічну самостійну цивілізацію, до якої належать також колишні середньоазійські республіки СРСР, що стали незалежними державами, але не покинули культурну зону Росії.

Тому релігійне визначення цієї цивілізації не правильне. Вона включає православних та мусульман, а також значну кількість атеїстів, що утворились в наслідок антирелігійної політики СРСР.

Звідси логічно, що цивілізаційний розкол в Україні не має релігійних ознак.

Найдавніше свідоцтво

"Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий день, у середу другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в'язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх.

І взяли вони майна безліч, і церкви оголили, і дзвони познімали ... і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерської святої Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його од такої біди".

Це - запис із літопису про тотальне пограбування та руйнацію Києва в 1169 році. То не половці, то не монголи, то війська Великого князя Володимирського Андрія Боголюбського та декількох князів, яких він долучив до справи.

Жорстокі конфлікти, аж до вбивства, були звичайними для Рюриковичів. Сам по собі похід руських князів на Київ не дивина, інновація Андрія Боголюбського полягала в тому, що він прагнув не заволодіти, а знищити Київ.

Але навіщо? Це ж не була громадянська або релігійна війна. Вчинок князя Андрія виглядає геть не вмотивованим, навіть привід для розгрому Києва в літописах відсутній.

Дуже правдоподібним виглядає пояснення, яке наводить Грушевський.

Уявіть собі, що в той час Володимирсько-Суздальська земля - це Америка Київської Русі, вона почала швидко розвиватися саме за княжіння Боголюбського. Андрій створював це князівство с самого початку як автократичну державу, зародок майбутнього російського абсолютизму та деспотизму. Звідси можна зрозуміти його відношення до Києва.

Андрієві, пише Грушевський, "не симпатичні були самі історичні традиції, зв'язані з Києвом, ... ся безконечна галерея князів, впливи боярства і політична роль громад. Перебороти се - не було надії, й Андрій змагає до того, аби знищити, понизити Київ."

Якщо Грушевський правий, то руйнування Києва Великим князем Андрієм Юрійовичем можна вважати першим передвісником цивілізаційного конфлікту між західним та євразійським світом.

Хоча самих цих цивілізацій у той час ще не було сформовано. Вони сформуються через декілька сторіч.

Свідоцтва Сигізмунда Герберштейна

У першій половині 16-го сторіччя в Західній Європі не було більш освіченого знавця східноєвропейських країн та Московії, ніж Сигізмунд Герберштейн, видатний дипломат королівського дома Габсбургів.

Він першим свідчить про безпрецедентну владу московського государя: "Владою, яку він має над своїми підданими, він далеко перевершує всіх монархів цілого світу... Всіх однаково він гнітить жорстоким рабством, так якщо він прикаже будь-кому бути при дворі його, або йти на війну, або правити будь-яке посольство, той має виконувати все це власним коштом."

Ще не народились Іван Грозний, Петро I, Сталін - але можливість рабського використання будь-якої людини вже безперечна. Більш того, вона вже є нормою, яка прийнята в суспільстві.

"Цей народ знаходить більше задоволення в рабстві, ніж у свободі" - ця фраза Герберштейна стала тавром для визначення суті політичної культури Росії на віки вперед.

А що про іншу, європейську частину Русі?

На той час то є Литва, яка в описі Герберштейна сягає від Лівонії (сучасної Латвії) до Черкас. Тобто на той час більшою частиною складалася із земель нинішньої Білорусі та України.

Не дивно, що тодішня Литва була країною переважно православною, а не католицькою. Найзнаменитіші серед литовців того часу, за визнанням Гарберштейна, були князь Костянтин Острозський та князь Михайло Глинський, тобто корінні волиняни, а зовсім не литвини.

І ще один дуже красномовний факт: "Литовський Статут" був написаний в оригіналі 16-го сторіччя руською мовою.

Слабкість влади монарха Литви щодо його підданих викликає подив Герберштейна, особливо в порівнянні з Московією. Магнати Литви, за його враженням, "не стільки користуються непомірною свободою та добротою своїх государів, скільки зловживають нею".

Складно уявити більший контраст сусідніх країн, ніж політичні свободи Литви та досконалий деспотизм Московії.

Де проходить лінія розколу

Як бачимо, свідоцтва принципової різниці двох політичних культур можна знайти в неймовірній історичній давнині. Місце проходження цієї лінії сьогодні можна вказати дуже конкретно за багатьма критеріями, серед яких найочевидніший - це електоральна географія.

Усі національні вибори з 2004 по 2010 рік дають одну й ту саму межу:
 


Я не знаю, хто першим звернув увагу, що ця лінія - то є кордон Речі Посполитої в 17-му сторіччі.

Мені здається, що першим був Микола Рябчук, який писав про цю лінію поділу: "Річ Посполита не була ідеальним місцем для життя, але це була інша цивілізація, ніж Московське царство. Люди довгий час жили поза межами Росії та Совєтського Союзу. Південь і Схід, зауважте, ніколи не жили поза межами СРСР чи Росії..."

Ще цікавіше географічне співставлення зробив Станіслав Біличенко: ця карта відповідає карті розповсюдження української мови як рідної за результатами останнього перепису населення. Те, що цей поділ не випадковий, підтверджено також дослідженнями КМІС, у яких доведено, що в Україні політичний вибір будується не на політичних програмах, а на національних почуттях.

І на останок ще про цю лінію поділу.

Ось витяг с прес-релізу GfK про результати опитування щодо приєднання України до ЄС від 16 травня 2010 року: "Мешканці центральних та західних областей, а також Києва підтримують можливий вступ України до ЄС - 69%, 61% та 60% опитаних відповідно. Водночас мешканці Східного та Південного регіонів більш активно висловлювалися проти цього членства - 35% та 31% опитаних у цих регіонах".

Пряме питання про цивілізаційну ідентичність - пряма відповідь про те, хто є ким.

Можливі варіанти

У конфлікті двох цивілізацій, у даному випадку західної та євразійської, у межах однієї держави можливі такі варіанти розвитку:

1. Євразійська цивілізація підкорює західну.

2. Західна цивілізація підкорює євразійську.

3. Зберігається  ситуація рівноваги.

4. Кожна з конфліктуючих цивілізацій створює свою окрему державу.

Варіант 1. Найлегше прогнозований варіант. Це ситуація останніх трьохсот років, але при значному послабленні позицій євразійців порівняно до попередніх років.

По-перше, вони не домінують за чисельністю, як було, коли Україна входила до складу Росії та СРСР. По-друге, вони не мають у своєму розпорядженні всевладного репресивного апарату часів СРСР.  Тому тотальне придушення представників іншої цивілізації, як це було після приєднання західної України до СРСР, не виглядає реальним. Принаймні, поки що не відроджений потрібний для цього репресивний апарат.

Тому майбутній розвиток за цим варіантом - репресивне використання МВС, СБУ, прокуратури, судів, податківців спершу проти політичних опонентів, потім проти журналістів, потім проти всіх дисидентів.

Варіант 2. Найменш імовірний варіант, по причині двох факторів. По-перше, знову ж таки не має суттєвої чисельної переваги в Україні; по-друге, повна нездатність діяти одностайно й жорстко.

Наявність цих двох факторів у Латвії та Естонії принесла західній цивілізації досить швидку перемогу.

В Україні, навіть у період 2005-2009 років, коли був примарний шанс підкорення населення областей євразійської культури, нічого подібного не було. Ці області фактично були не підвладні центру, який тільки удавав вигляд, що він ними керує.

Залишається можливість не силового підкорення, а поступового культурного поглинання. Теоретично, то є можливим, але процес може займати віки. До того ж ніяких ознак цього процесу за 20 років не видно.

Варіант 3. Практично цей варіант можна реалізувати через поділ влади серед представників двох культур.

Країна адміністративно ділиться на рівне число євразійських та європейських земель, які пропорційно утворюють федеральний парламент, ділять пости президента та голови уряду. Значна частина повноважень та бюджетів залишається на рівні земель.

Конструкція хоча й можлива, але дуже хитка. Зміна чисельності соціальних груп, невідповідність нового суспільного балансу старій політичній конструкції, втручання екстремістів - усе це накопичується з роками й виводить ситуацію з рівноваги. І приходимо до одного із трьох інших варіантів.

Варіант 4. Представники кожної із двох цивілізацій не хочуть розглядати цей варіант, бо кожна із двох сторін вважає навіть на підсвідомості, що вона здатна здолати другу, і домінувати на всій території.

Усі - за цілу Україну. Можливо вони й праві, точніше - хтось із них один. Але. Дуже велике "але".

Це домінування в будь якому разі буде насильницьким.

Умовити протилежну сторону ніхто не здатний. Більш того, ніхто нікого переконувати  вже не хоче.

Ми свідомо обираємо насильницьке підкорення представників однієї культури представниками іншої. На терезах лежить, з одного боку, негатив збереження насильницької держави, із другого - хворобливий процес утворення двох держав, цивілізаційне однорідних, принципово менш конфліктних.

Сьогодні ніхто не готовий сказати, що переважить на цих терезах. Бо стає все ясніше, що так жити далі не можливо. Але ще не ясно, а як же можливо?

Дай Бог Україні сили втілити той варіант, який принесе нещастя меншій кількості людей. Та дай Бог розуму знайти цей варіант.
 
Михайло Нічога, Київ, спеціально для УП
http://www.pravda.com.ua/articles/2010/06/11/5126765/view_print/
Записан

"Найгірший ворог будь-якої пропаганди – інтелектуалізм"

По улице шла демонстрация,
Вокруг собиралась милиция.
Какая великая нация!
С какими ужасными лицами!
Graf
De Omnibus Dubitandum
Ветеран
*****

репутация +78/-17
Сообщений: 3866



« Ответ #1 : 20 Июня 2010, 14:09:46 »

Полеміка, яка зчинилася після публікації статті "Зіткнення цивілізацій посеред України", перетворилась на брутальну сварку із боку представників обох культур.

Нажаль, багатьма коментаторами тема статті сприйнялась не правильно. Не всі навіть зрозуміли, про що йдеться. Мабуть, обсяг статті не дозволив більш докладно викласти аргументи.

Загальні застереження

По-перше, факт існування двох культур - в жодному випадку не є якимось закликом до розколу, провокаційними закидами тощо.

Це просто спроба розібратися. Щоб допомогти збагнути усім - яким чином, і чому саме склалася суспільна ситуація, яку має Україна.

Якщо комусь цей аналіз спричиняє болісні почуття, то лише з вини обставин, що склалися. Якщо гастроентеролог у гастроскопі побачив виразку шлунку, яка вам дошкуляє, то хто він - провокатор чи гастроентеролог?

По-друге, багато хто сприйняв статтю як націоналістичну, антиросійську. Мова взагалі не йдеться про національні питання! Мова йде про цивілізаційну приналежність людей. І ця приналежність не обов'язково корелює з приналежністю національною.

І головне, спробуймо взагалі відкинути бодай якісь порівняльні оцінки націй та цивілізацій.

Адже не можна, не є правильним казати, що європейська цивілізація краща чи гірша за ісламську чи євразійську. Бо, як тільки починаємо давати їм оцінки, ми миттєво переходимо від аналізу до взаємних образ. Саме тому не можна, наприклад, спиратися в аналізі на книгу де Кюстіна, яка є блискучим описом євразійської політичної культури, але сповнена емоційними негативними оцінками.

По-третє, цивілізаційна парадигма, з якої починався виклад, чомусь залишається взагалі поза увагою.

Багато хто вважає, що поточну ситуацію в нашому суспільстві можна пояснити або в ракурсі мови, або ж наслідками "совковості". Мовляв, прийде нове покоління, яке виросло в часи незалежності, і проблеми розколу та непорозуміння зникнуть самі по собі. Це дуже спрощений погляд, не підкріплений жодним доказом.

Адже ніхто й ніколи не бачив, щоб за життя одного покоління якийсь народ зміг з однієї цивілізації перейти до іншої.

Про зміну цивілізаційної приналежності

Один і той самий народ у різні часи свого життя може належати до різних цивілізацій.

Давній приклад - угорці. Зараз їх не можна навіть уявити не європейцями. А в 10-му сторіччі для європейської цивілізації вони були просто карою Божою, засланою із чужого ворожого світу. У культурному розумінні угорці не мали нічого спільного з європейцями.

Процеси зміни цивілізаційної приналежності дуже повільні порівняно з життям людини. Вони наче геологічні процеси, помітні на великих відрізках часу.

Приклад із нашого власного минулого: в 11 столітті Київ та Суздаль належали одній культурно-цивілізаційній спільноті, в 15-му - уже різним, а в 20-му знову ж таки одній. Відрізок часу в тисячу років.

Що ми бачимо зараз?

Ми бачимо для України можливість - а це ще не є реальність! - дрейфу в зворотному напрямку. Тобто до ситуації, яка була до середини 17-го сторіччя.

Значне ослаблення Росії, яка є основою євразійської цивілізації, призвело до того, що підконтрольні їй протягом двох-трьох поколінь народи - миттєво повернулися до своєї культурно-цивілізаційної спільноти. Ніякі питання мовної та релігійної спорідненості не мали значення. Навіть для болгар, не кажу про чехів або поляків.

Балтійські народи знаходились під контролем євразійців значно довше, але відмінності релігії та мови зберегли їх від асиміляції. Тому вони теж досить швидко повернулись до рідного їм культурного середовища. Однак для декого з них - Естонія та Латвія - велика чисельність людей іншої цивілізації, які залишились на цих територіях, склало політичну проблему

Зовсім інша картина з білорусами та українцями. Вони були в складі євразійської цивілізації протягом 15-и, а може й більше, поколінь, поєднані з євразійською культурою релігією та близькістю своїх мов.

Ба більше, половина території сучасної України ніколи не належала до західної цивілізації.

Фактично, для половини народу стає питання не повернення до Європи, а питання зміни цивілізаційної приналежності. Але ж ми не впевнені, що така зміна взагалі для них можлива!

Для іншої половини, за яку можна теоретично говорити про повернення, таке питання можна практично сформулювати лише для областей, що підкорені євразійською культурою три покоління тому.

Для всіх інших історична пам'ять виглядає примарною. Хоча описана в першій статті межа є статистично достовірною. А це є ознакою історичної пам'яті на диво великої глибини.

Прошу всіх замислитись над фактом: нема ніякого історичного прикладу переходу народу з євразійської цивілізації до західної.

Приклад угорців або фінів мав місце так давно, що правильніше казати: вони разом із народами Європи створювали західну цивілізацію, а не приймали її готовою. Більш-менш подібним процесом є титанічна спроба сучасної Туреччини перейти з ісламської цивілізації до західної, не втрачаючи при цьому своєї релігії, а просто секуляризуючи та європеїзуючи спосіб життя.

Але де ж той український Кемаль, хто міг би ініціювати такий процес у нас?

Епізоди з минулого

Натомість ми маємо приклад зворотного процесу. Тобто процесу переходу українського народу із західної цивілізації до євразійської. Пропоную подивитись на деякі епізоди цього процесу, але не на рівні хронології події, а на рівні цінностей.

Епізод перший. Про джерело влади

Почнемо, зрозуміло, з Переяславської ради. З точки зору цивілізаційної парадигми найважливішим моментом було те, коли Хмельницький погодився на вимогу Бутурліна, що цар Алєксєй Михайлович не буде присягати козакам, а тільки козаки - йому.

Це є точкою, з якої починається зміна світогляду.

Політична культура Речі Посполитої, до якої належало українське козацтво, базувалася на світогляді шляхти: верховна влада в особі короля не могла ні в якому разі бути незалежною від самої шляхти. Шляхта мала право не тільки обирати короля, вимагати від нього присяги, але мала право на повстання проти короля. 

Для цього світогляду джерелом вищої влади не може бути сама ця влада, джерело вищої влади - політичний народ. На той час і місце це шляхта. Світогляд Хмельницького вимагав саме такого ж відношення з московським царем, як і з польським королем.

Але для світогляду Бутурліна це було абсолютно неможливо. Московський цар вище за будь-яку аристократію, не кажучи про народну масу. По відношенню до нього всі інші є його холопи. Ніякого політичного народу в євразійській цивілізації не було.

Для євразійської культурної традиції влада є своїм власним джерелом, що ідеологічно може бути декоровано під різним соусом. Влада від Бога - за царів. Влада від пролетаріату - за КПРС. Здавалось би, у сучасній Росії є влада від народу. Але ж реально Путіна призначив Єльцин, а Медвєдєва - сам Путін. І так буде далі, якщо не станеться революція, після якої все одне буде так само.

Не в тому питання, яка із цих двох політичних культур краща. Питання в тому, що вони різні й не сумісні.


Тепер уявіть собі, як можна поєднати ці дві політичні культури в сучасній Україні? Як в одній державі влада водночас може бути і обраною народом, і самопризначеною?

Перемога Януковича в 2010 році - то є феномен. Бо переміг він згідно традицій західної культури, хоча сам переможець - стопроцентний євразієць. В 2004-му його перемога була б цілком у традиції євразійської цивілізації, до чого вів справу її адепт Кучма. Але не зараз.

А далі?

Янукович не зможе діяти всупереч своїй цивілізаційній приналежності. Тому про нього не правильно казати як про "проросійського політика". Він є органічною частиною цієї цивілізації

Епізод другий. Про спробу повернення

Гадяцькі угоди 1659 року були спробою повернутися до європейського світу. Переступити через релігійні та національні конфлікти, але залишитися в тій самій цивілізації. Характерна мотивація цього кроку, виголошена одним з її ініціаторів, Немиричем, перед сеймом Речі Посполитої: "Ми народжені у свободі, виховані у свободі, і як вільні люди нині повертаємося до неї".

Якби цей договір був затверджений сеймом, то Україна залишилась би в Європі, у крайньому випадку до розділу Польщі. Згідно Гадяцького трактату Україна - окреме Руське князівство в Речі Посполитій, із власним парламентом та виборною виконавчою владою - гетьманом. Для 17-го сторіччя це було б втіленням найпередовішої політичної думки.

Але Гадяцькі угоди були не тільки заблоковані сеймом. Вони не знайшли одностайної підтримки в Україні. Проти повернення до Європи були дві соціальні сили.

Перша - церква, що природно, бо конфлікт із поляками був перш за все релігійним.

Друга - козацькі низи, для яких відсутність "прав та вольностей" була не так актуальна, як для козацької старшини. Це теж зрозуміло, адже права та вольності - це поняття світогляду шляхти та старшини. Тобто - політичного народу, до якого селяни або низи козацтва не належали.

Ініціатори повернення в Європу - Немирич і Виговський - були вбиті. І не москалями, а своїми ж українськими козаками. Причому якщо Немирича вбили переяславці полковника Цецюри, які стояли за перехід під владу Москви, то Виговського вбили за наказом Тетері - одного з авторів Гадяцької угоди, тобто соратника по європейському вибору.

Замість повернення в Європу Україна поринула в громадянську війну, після якої на правобережній Україні фактично не залишилося населення.

Повертатися в Європу стало фізично нема кому.

Ілюстрація, чим може закінчитися дискусія про вибір між Сходом та Заходом.

Епізод третій. Про останнього гетьмана

Коли їдеш з Києва в Чернігів, то зразу ж за Козельцем дорога йде повз село Лемеші. З ним приходить на згадку ім'я Олексія Розума. Такого собі місцевого козака, котрий став графом Розумовським та генералом-фельдмаршалом Російської імперії.

Відома всім історія: цариця Єлизавета покохала малоросійського хлопця, співака із церковного хору, який фактично став її чоловіком. Олексій Розумовський, ставши другою персоною в Росії, не цурався своєї чисельної селянської рідні з Лемешів. Більш того, він її любив і опікав, особливо молодшого брата Кирила.

Чого не зробиш від своєї царської милості для коханого чоловіка? Ось і Єлизавета призначає 18-річного хлопця Кирила зразу ж президентом Академії наук. Може замало? Давай ще йому відновимо гетьманат, скасований Петром Першим.

Так і став Кирило гетьманом України. "Абсолютно зайву комедію виборів було розігране з великими пишнотами в Глухові" - меланхолійно констатував Валішевський, популярний біограф Єлизавети. А якщо б Олексій Розумовський любив свого пуделя більше ніж брата Кирила, то чим не привід Єлизаветі перевершити фантазією призначення коня сенатором Риму?

Так, за 4-5 поколінь, політична культура України перетворилася на ганебну комедією. Наруга над європейської політичною традицією стала сприйматися із вдячністю, як царська милість.

Насамкінець

А тепер, коли окреслена давнина явища, складність та безпрецедентність задачі - увага! Питання до адептів євроатлантичного цивілізаційного вибору:

"Назвіть, яким чином, ви зможете навернути до цього вибору хоча б одного переконаного євразійця?"

Мова вже не йде про якогось "аятолу" євразійства, типу Дугіна або Затуліна. Давайте візьмемо простих євразійських "талібів" на кшталт Вадима Колесніченка або Колі Левченка.

А тепер уявіть, що їх - мільйони. Уявили?

Схід і Захід разом...

Михайло Нічога, спеціально для УП
http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2010/06/18/5150234/view_print/
Записан

"Найгірший ворог будь-якої пропаганди – інтелектуалізм"

По улице шла демонстрация,
Вокруг собиралась милиция.
Какая великая нация!
С какими ужасными лицами!
Luiram
Ветеран
*****

репутация +82/-1
Сообщений: 3271


Если не я,то кто?


« Ответ #2 : 20 Июня 2010, 19:53:24 »

Після таких статей виникає почуття повної безнадії , або ж бажання впасти в летаргічний сон, щоб потім прокинутися і глянути, що ж із того всього вийшло dead
Записан

В жизни бывает главное и не главное, а мы часто тратим силы на пустяки(с)
Ingvard
Пам’ятай героїв!
Ветеран
*****

репутация +15/-1
Сообщений: 509


Богові душа,життя-рідному краєві,а честь для себе


« Ответ #3 : 20 Июня 2010, 22:04:54 »


Дякую, Graf  було цікаво прочитати  статтю.
ИМХО - немає двох половин України, є пасивна більшість (моя хата з краю…) і конкуруючі меншості.
Записан

Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо,
і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути.
GROMOZEKA
Ветеран
*****

репутация +123/-36
Сообщений: 3166


В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля.


« Ответ #4 : 20 Июня 2010, 22:11:30 »

Дуже цікаво!...та сумно.
Записан

Дзвін шабель, пісні, походи, воля соколина, тихі зорі, ясні води — моя Україна.
nik?-nik!
тру каменчанин, может больший тру. чем кто-либо...
Ветеран
*****

репутация +70/-7
Сообщений: 3634



« Ответ #5 : 21 Июня 2010, 09:05:44 »

спасибо, Graf.
спасибо за то, что подняли тему, которая очень тщательно замалчивается.
и за то, что проиллюстрировали картой, тоже респект.
ну оч-чень наглядная вещь!
и, таки да, грустно.
и, таки да, все это имеет место быть.
и точно, таки да, что этот конфликт максимально тормозит пути развития нашей страны.
мы топчемся на месте уже не один год.
пути выхода? боюсь, моя формулировка под уголовную статью попадет...
(хотя "северодонецким" пацыкам все же сошло с рук...)
« Последнее редактирование: 21 Июня 2010, 09:24:59 от nik?-nik! » Записан
georg
флудер
Ветеран
*****

репутация +82/-3
Сообщений: 3230


коммунизм - пыздыр максымардыш пыж


« Ответ #6 : 21 Июня 2010, 12:25:49 »

О ужос і кОшмар.  Автор - файний  історик та гуманітарій, але хрєновий еконміст. Перемога азії та євразії в Україні буде означати російський протекторат для країни, та перспективу піти по стопам Ходора  та Чічваркіна - персонально для олігархів. Воно їм треба?
Записан

"Якшо  ти, падло,не любиш неньку - ти і є падло! І ім'я тобі - падло!"(c)
nik?-nik!
тру каменчанин, может больший тру. чем кто-либо...
Ветеран
*****

репутация +70/-7
Сообщений: 3634



« Ответ #7 : 21 Июня 2010, 12:30:45 »

логiчно.
оце тiльки i може дати гарантiю, що фiлii Росii тут не буде.
але питання-що буде?
феодалiзму, чогось, дуже не хочеться аццтой
Записан
Graf
De Omnibus Dubitandum
Ветеран
*****

репутация +78/-17
Сообщений: 3866



« Ответ #8 : 21 Июня 2010, 23:53:22 »

Продолжим Подмигивающий

Призрак "цивилизационного разлома"


Тиждень тому, відкривши сайт УП, побачив величезний заголовок "Зіткнення цивілізацій посеред України". За ним ховалася стаття про існування "двох цивілізацій" в одній державі, і непримиренні відмінності, які ці "цивілізації" розділяють.

Проглянувши запропоновані аргументи, вирішив: напевно, уже за добу сайт має замерехтіти від гострої критики на адресу статті, проте за цілий тиждень нічого такого не з'явилося.

Тож мушу опонувати до запропонованого матеріалу сам.

Стаття починається з констатації того, що в Галичині й на Донбасі неоднаково сприймають постать Степана Бандери. І відразу ж, мушу сказати, дуже невибагливо, із цього виводиться наявність в Україні "двох цивілізацій". Втім, сам факт формулювання висновків ще до наведення аргументації - не можна вважати вадою. Тож звернімося до того, чим, власне, підкріплюється твердження.

На початку йде посилання на "Зіткнення цивілізацій" Семюеля Гантінґтона як на важливий аргумент на підтвердження такої гіпотези. Але вже за кілька речень автор погоджується з тим, що аналіз української ситуації в ній зроблено помилково, що запропонована Гантінґтоном лінія розколу між "уніатським заходом" і "православним сходом" - неправильна. І взагалі, цитую: "цивілізаційний розкол в Україні не має релігійних ознак".

Варто також додати, що, за Гантінґтоном, поділ іде не тільки межею християнських конфесій, але й за мовною приналежністю. Допитливих одразу відсилаю до сторінки 208 московського видання "Столкновение цивилизаций", що побачило світ у 2003 році. Причому Гантінґтон ототожнює (!) уніатів з україномовними, а православних - з російськомовними, на підставі чого ділить Україну "рівно навпіл", сторінка 255 того ж видання.

Уявіть собі щире здивування мешканців Полтавщини чи Сумщини...

Далі йде екскурс у медієвістику. Нажаль, з відомих дослідників Середньовіччя згадується лише Михайло Грушевський. Але тут, насправді, байдуже кого цитувати.

Адже якщо шукати в міжкнязівських чварах ХІІ-ХІІІ століття "предвісників цивілізаційних конфліктів між західним та євразійським світом", то можна провести лінію "цивілізаційних розломів" де завгодно.

І східною межею Галицького та Волинського князівств, які включилися в орбіту інтересів угорських і польських королів. І східним кордоном Полоцького князівства, яке з кінця ХІІ - початку ХІІІ все більше має до діла з Литвою. І кордоном Новгородського князівства, чиї "республіканські" традиції загальновідомі.

Усіх зацікавлених відсилаємо до російського перекладу, українського наразі немає, книжки Джона Феннела "Кризис Средневековой Руси 1200 - 1304", що вийшла в 1989 році в Москві. Попри вказані в назві роки, ХІІ століття в роботі теж детально описане.

Також, якби джерело було зацитоване точніше, то виявилося б, що поміж "декількох князів", яких Андрій Боголюбський долучив до київського походу, були князі з Переяслава, Овруча, тоді Вручого, Вишгорода, Чернігова. Докладніше про це йдеться в книзі "Літопис Руський" у перекладі Махновець, що вийшла в Києві в 1989 році, сторінки 294-295.

Втім, як і у випадку з Гантінґтоном, під кінець знову йде: "самих цих цивілізацій у той час ще не було сформовано. Вони сформуються через декілька сторіч".

Далі вирушаємо в XVI століття.

Цитуючи Сигізмунда Герберштейна, описується різниця політичних культур Московії та ВКЛ.

Важко не погодитися із цими відмінностями. Але чи можна із самої лише різниці політичних культур виводити "цивілізаційні" розбіжності? У свою чергу, і політична культура ВКЛ не була тотожна, і, у свою чергу, мала відмінності з політичними культурами своїх західних сусідів.

Що ж до "рабського використання людини", зокрема, тілесного покарання як єдиної форми легітимності влади, то подібна практика була поширена у всій Східній Європі, у тому числі й там, де тепер Євросоюз. Себто в Греції, Болгарії тощо. Більш детально про це написав Ларі Вулф у книзі "Винайдення Східної Європи. Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва", яку було надруковано в Києві в 2009 році.

Далі - найцікавіше.

Підсумувавши всі вагомі докази, причому, відмовившись від двох із трьох, робиться висновок: "Як бачимо, свідоцтва принципової різниці двох політичних культур можна знайти в неймовірній історичній давнині".

Вище я вже навів, які "поважні" аргументи стоять за цим твердженням.

Далі ще беззаперечніше: "Місце проходження цієї лінії сьогодні можна вказати дуже конкретно за багатьма критеріями". Що ж то за "багатьма критеріями", давайте рахувати:

1. Електоральна географія 2004-2010. Так, справді, президентські й парламентські вибори з нинішніми кандидатами показують приблизно однакову електоральну карту. Адже головні політичні гравці в нас за ці 6 років принципово не змінилися.

Питання про те, чому ніхто не пам'ятає, що за наявності інших кандидатів у 1991-2002 роках електоральна карта виглядала інакше, залишається відкритим.

Цікаво, що ж нам скажуть апологети "цивілізаційного розлому", коли згодом інші кандидати покажуть іншу електоральну карту? Певно, з'явиться якась допоміжна теорія "рухливого кордону".

2. Поширення української мови, з посиланням на результати опитування 2001 року.

Дивимось на карту: Чернівецька область - 75,6%; Херсонська область - 73,2%; Київ - 72,1%. Очевидно фатальними виявилися ті 2,4%, на які різняться Чернівецька й Херсонська області. А місто Київ - це просто якась електоральна аномалія, на яку не варто звертати уваги.

3. Електоральна карта, виявляється, збігається з кордонами Речі Посполитої XVII-го сторіччя. Непросто буде розповідати мешканцям Закарпаття, Буковини, Сумщини про їхнє "славне минуле в складі Речі Посполитої".

Також невідомо, що робити із Дніпропетровською та частково Запорізькою областями. Адже на картах Запорізька Січ, до повстання на чолі із Хмельницьким, значиться саме як частина Речі Посполитої.

4. Результати опитування щодо приєднання України до ЄС. З-поміж двох факторів - вік і регіон -обирається для розгляду тільки один - регіон. Хоча молодь по всій Україні обирає Європейський вектор. Не всюди однаково, проте тенденція очевидна.

Але ж навіщо зважати на якусь молодь, коли треба провести "цивілізаційний кордон"? Молодь, очевидно, просто ще не зрозуміла всієї глибини "прірви", яка "нас розділяє".

Це, власне, і є всі критерії, які, на думку автора статті, проводять "цивілізаційний кордон".

Сподіваюся, читач пробачить мені небажання обговорювати "варіанти зіткнення європейської та євразійської цивілізацій у межах однієї країни". Адже сама наявність якихось відмінних "цивілізацій" видається мені надзвичайно примарною.

На наше велике щастя, і на нещастя для всіх, хто, незважаючи ні на що, хоче нас роз'єднувати, усе набагато складніше в сучасній Україні. І разом із тим не настільки складно, щоб можна було говорити про якісь фундаментальні відмінності чи неможливість співіснування в межах однієї держави.

Хотілося б також звернути увагу на те, що ніхто з апологетів "цивілізаційного розлому" чомусь не звертається до подій минулого століття.

Хоча дві Світові війни, Голодомор, революція, фундаментальна реорганізація життя у вигляді урбанізації, індустріалізації, введення обов'язкової освіти, технічних інновацій тощо, напевно, набагато більше спричинилися до формування сучасного українця, аніж карта ХVII, чи, тим паче, ХІІ століття.

Але це тема для окремої розмови.

Ми мусимо натомість поставити інше запитання: як маємо ставитися до тих, хто проектує нам цю "розділену" реальність?

На моє велике переконання подібні опуси є в першу чергу величезною безвідповідальністю, на яку має відповідним чином реагувати суспільство.

Адже формування двох різних ідентичностей дуже вигідно політикам.

По-перше, за такої "постановки питання" в них завжди залишатимуться потужні електоральні плацдарми на Галичині та на Донбасі.

По-друге, і це ми всі знаємо, дуже легко грабувати співвітчизників, лякаючи одних Сталіним, інших - Бандерою. 

То чому це має бути вигідно нашій інтелігенції?

Костянтин Левін, спеціально для УП
http://www.pravda.com.ua/rus/columns/2010/06/21/5158224/view_print/
Записан

"Найгірший ворог будь-якої пропаганди – інтелектуалізм"

По улице шла демонстрация,
Вокруг собиралась милиция.
Какая великая нация!
С какими ужасными лицами!
nik?-nik!
тру каменчанин, может больший тру. чем кто-либо...
Ветеран
*****

репутация +70/-7
Сообщений: 3634



« Ответ #9 : 22 Июня 2010, 09:30:19 »

при тому, що пан Костя досить серйозно аргументує своi твердження, суттєва рiзниця мiж поглядами схiдних i захiдних украiнцiв iснувала ще задовго до початку полiтичних iгор на цю тему.
полiтики просто скористались вже готовою ситуацiєю...
Записан
Graf
De Omnibus Dubitandum
Ветеран
*****

репутация +78/-17
Сообщений: 3866



« Ответ #10 : 23 Июля 2010, 15:35:29 »

"Мы хотим такой режим, при котором едят!"- если верить полицейским донесениям, на десятом году французской революции этот лозунг пользовался наибольшей популярностью среди недовольных парижан.

Доблестный народ, штурмовавший мрачную Бастилию, свергнувший короля и поклонявшийся Свободе - тот самый народ желал одного: un régime ou l'on mange.

Нехитрое желание удовлетворил генерал Бонапарт, задушивший революцию, но стабилизировавший экономику. Убежденные республиканцы тщетно призывали народ к восстанию против нового тирана: простых французов, уничтоживших Бастилию, вполне устраивал деспотический режим, при котором едят...

В посторанжевой Украине сложилась похожая ситуация. Засев у компьютерных мониторов, прогрессивная общественность клянет апатичную людскую массу, обитающую за пределами бурлящего виртуального мира. Почему народ пассивен, безучастен и терпит возмутительные выходки Януковича?!

Почему в своем большинстве население не выступает против свертывания демократических свобод и обмена национального суверенитета на российский газ? Почему люди не выходят на улицы?! Куда делся решительный и патриотичный народ, массово голосовавший за украинскую независимость? Где героический народ, поддержавший оранжевую революцию?

А между тем искомый народ никуда не исчезает и ничуть не меняется: его приоритеты остаются прежними.

1789 год. Перипетии французской революции невозможно рассматривать в отрыве от финансового и продовольственного кризиса. Простой люд охотно поддержал революционные лозунги, ибо верил, что свобода, равенство и братство подразумевают автоматическое избавление от голода и нищеты.

Сначала широкие массы надеялись, что хлеб появится, если взять Бастилию и перевезти короля из Версаля в Париж, затем ждали хлеба от республики и гильотины. Но судьбоносные свершения почему-то не спешили трансформироваться в материальный достаток.

Конституционалистов сменили жирондисты, жирондистов - якобинцы, якобинцев - Директория, а хлеба по-прежнему не было. И растущая нужда заставила народ сформулировать свои желания четче: уже не Liberté, Égalité, Fraternité, а просто режим, при котором едят.

1991 год. Отечественным национал-демократам нелегко признать очевидную истину: независимая Украина не возникла бы, если бы СССР мог накормить собственных граждан.

Пока советский режим худо-бедно обеспечивал людей продовольствием и ширпотребом, идейные борцы за независимость не имели никаких шансов достучаться до народа, и любое национальное диссидентство успешно подавлялось в зародыше. Но затем пришел коллапс советской экономики, и национал-демократическая интеллигенция моментально заручилась поддержкой народных масс. Обыватель поддержал отделение Украины не из-за желания самостоятельно распоряжаться своей судьбой, но потому, что наделся получить высокий уровень жизни, частицу легендарного гетманского золота и вдоволь мяса и сала, поедаемых Москвой.

Как ни прискорбно, однако без низменных "колбасных"лозунгов идея независимости не могла стать действительно всенародной и триумфально победить.

2004 год. Майдан. Безусловно, ядром и душой оранжевой революции стал вполне обеспеченный средний класс, жаждавший гражданских прав и свобод. Но этому ядру не удалось бы повести за собой миллионы простых украинцев, если бы обывателю не предлагался заманчивый материальный бонус: раскулачивание одиозных олигархов, дележ богатых с бедными и быстрое превращение Украины в зажиточную европейскую страну.

Массовая поддержка демократических лозунгов определялась завышенными социально-экономическими ожиданиями. В итоге правление оранжевых демократов превратилось в сплошной популистский аттракцион, очень некстати прерванный мировым финансовым кризисом. 

Независимость и Демократия воспринимались как ордера на получение конкретных материальных благ и лишь поэтому завоевали широкую народную поддержку. А сегодня аналогичную роль играет пресловутая Стабильность, предложенная Виктором Януковичем и его соратниками. Экономическая конъюнктура как будто благоприятствует регионалам, и пока новая власть в состоянии кормить народ, Банковой ничто не грозит.

Конечно, уже завтра все может измениться. Если социально-экономическая обстановка в Украине резко ухудшится, оппозиционный фантом обретет плоть и кровь в виде разочарованных и разозленных обывателей. Тогда президенту Януковичу аукнется все: и пророссийская политика, и скандальные гуманитарные инициативы, и массовое трудоустройство уроженцев Донбасса, и наступление на демократические свободы.

В глубине души просвещенные ненавистники ВФЯ жаждут скорейшего и сильнейшего ухудшения экономической ситуации - дабы несознательный народ побыстрее прозрел и зашевелился. Налицо традиционный антагонизм между интеллигенцией и народом, чьи желания расходятся слишком часто и чересчур кардинально.

Продвинутые интеллигенты защищают либеральную демократию не потому, что она является универсальным ключом ко всеобщему благоденствию, но в первую очередь потому, что эта политическая модель импонирует лично им.

Читателям Павича и почитателям Андруховича действительно необходимы свобода мысли, свобода слова, свобода самовыражения, отсюда и любовь интеллигенции к демократическим ценностям. Ничего предосудительного в этом нет: у каждого свои приоритеты, и вполне естественно, что образованная часть общества выбирает наиболее комфортную для себя политическую систему.

Но собственные приоритеты имеются и у скромного обывателя, так что глупо обижаться на пролетариев и пенсионеров, готовых пожертвовать гражданскими свободами ради порядка и гарантированного куска хлеба. Подобный обмен принципиально возможен: доказано Муссолини, Пак Чон Хи, Путиным и другими авторитарными товарищами.

Однако идейному интеллектуалу трудно смириться с таким поведением широких народных масс. Когда в погоне за материальными благами народ поддерживает наши собственные лозунги, его объявляют носителем высшей мудрости, и полуграмотная бабуля воспринимается как священный оракул. Но когда в погоне за теми же благами тот же самый народ переходит под вражеские знамена, он моментально превращается в презренную, тупую и нещадно ругаемую быдломассу...

Не следует делать из народа сакрального идола или предавать его анафеме. Народ - не Бог и не Дьявол, не благо и не зло, а просто объективная реальность. Это неоднородная и многомерная действительность со своими особенностями, достоинствами и недостатками. Ее можно любить, а можно критиковать и высмеивать. Единственное, чего делать не рекомендуется - это игнорировать реальность, именуемую "народом".

Увы, неисправимые интеллигенты предпочитают поступать именно так. Они увлекаются стройными идеологическими схемами - либеральными, националистическими, левыми et cetera - в которых абстрактному народу отведена роль главной движущей силы. Но вскоре выясняется, что народ попался какой-то неправильный: вопреки всем теоретическим построениям, он не спешит оборонять национальные ценности, защищать демократию или бороться с проклятыми буржуями. И прекраснодушные мечты рушатся, словно карточные домики.

Предлагать умозрительные идеи обустройства Украины и затем тщетно искать народ, который нужно втиснуть в эти планы - занятие увлекательное, но, к сожалению, бесперспективное. Возможно, стоит поменять тактику и вырабатывать спасительные рецепты, отталкиваясь от существующих реалий?

Михаил Дубинянский, для УП _ Пятница, 23 июля 2010
Записан

"Найгірший ворог будь-якої пропаганди – інтелектуалізм"

По улице шла демонстрация,
Вокруг собиралась милиция.
Какая великая нация!
С какими ужасными лицами!
Страниц: [1] Вверх Отправить эту тему Печать 
« предыдущая тема следующая тема »
Ссылка на календарь
Перейти в:  


Войти

Powered by SMF 1.1.21 | SMF © 2006, Simple Machines Рейтинг@Mail.ru